Повернення з російської неволі не завжди означає завершення боротьби за свої права. Для цивільних, яких утримувала Росія, одним із ключових етапів залишається офіційне встановлення факту позбавлення особистої свободи. Саме після такого рішення людина може претендувати на передбачені державою соціальні гарантії та виплати.
Рішення за такими заявами ухвалює Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України. Водночас наскільки часто Комісія встановлює такі факти, кому саме відмовляє, які докази вважає достатніми та чим відрізняється підхід до різних категорій цивільних – публічно побачити складно.
Державні органи час від часу повідомляють про загальну кількість ухвалених позитивних рішень за окремі періоди. Однак такої інформації недостатньо, щоб зрозуміти, скільки заяв подали цивільні, скільки з них отримали відмову, за якими підставами та чи однаково Комісія оцінює подібні ситуації.
Правозахисники намагалися отримати детальнішу інформацію офіційним запитом, однак не отримали запитуваних даних у необхідному обсязі. Тому про проблеми в роботі Комісії доводиться судити передусім із конкретних справ людей, які звертаються по допомогу.
І саме ці справи показують важливу закономірність: цивільні повертаються з російського утримання за різних обставин та мають різний обсяг доказів. У результаті люди зі схожими історіями можуть отримувати різні рішення. У цьому матеріали ми зібрали кейси юристки та документаторки Правозахисної Групи “СІЧ” Юлії Полєхіної і пояснюємо на конкретних прикладах – чому правозахисники вимагають прозорої роботи Комісії і пропонують удосконалити механізм встановлення факту позбавлення особистої свободи.
Колишній військовий чи поліцейський – але вже цивільний
Одна з категорій цивільних, яким Комісія відмовляє у встановленні факту позбавлення особи особистої свободи, на думку правозахисників, це люди, які до затримання служили в українській армії, поліції або інших силових структурах, але на момент незаконного утримання вже не мали статусу військовослужбовця чи правоохоронця.
На перший погляд, їх можна віднести до звичайних цивільних. Однак саме попередня служба може бути однією з причин, через яку окупаційні сили звернули на них увагу. Міжнародні звіти підтверджують сам факт ризику та документовані випадки переслідування цієї категорії.
У звітах ООН колишні військовослужбовці ЗСУ та правоохоронці окремо названі серед груп, які зазнавали свавільних затримань. Крім того, ООН зазначає, що під час так званої “фільтрації" російські сили цілеспрямовано намагалися їх виявляти.
Юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна вважає, що в таких випадках не можна відокремлювати обставини затримання від минулого людини лише через те, що на момент затримання вона вже не служила.
«Якщо людина на момент затримання була цивільною, це не означає, що її попередня служба не могла бути причиною переслідування. Колишні військовослужбовці, поліцейські та інші працівники силових структур можуть сприйматися окупантами як пов'язані з українською державою. Тому важливо оцінювати не лише формальний статус людини, а й реальні обставини її затримання», – говорить Юлія Полєхіна.
Показовими є справи Гладкова, Остапенко та Марченко.
На момент спроби евакуації з Маріуполя, 32-річний Віктор Гладков був цивільним, однак раніше служив у поліції та мав статус учасника бойових дій. Тоді російські військові його затримали і понад місяць він провів у місцях несвободи. Там його допитували про службу в українській поліції, били та вимагали перейти на бік окупаційної влади.
У своїй заяві до Комісії після звільнення він зазначав обставини, які, на його думку, свідчили про зв'язок затримання з його попередньою діяльністю, проте Комісія вже двічі не підтвердила факт позбавлення його особистої свободи.
Після звернення до суду справа не завершилася. Суд зобов'язав Комісію повторно розглянути заяву з урахуванням висновків суду. Однак, за словами адвокатки, повторний розгляд знову завершився відмовою, через що довелося звертатися до суду вдруге – уже з вимогою зобов'язати Комісію встановити відповідний факт.
Подібна ситуація виникла у справі Олеся Остапенко (ім’я змінено з міркувань безпеки) – колишнього військовослужбовця, який на момент затримання теж вже був цивільним. У своїй заяві він прямо зазначав, що причиною затримання могла бути його попередня військова служба, однак Комісія не підтвердила факт позбавлення свободи.
Водночас у справі іншого колишнього військовослужбовця, Михайла Марченко (ім’я змінено з міркувань безпеки), факт було встановлено.
На перший погляд, ці справи не є абсолютно однаковими: люди були звільнені за різних обставин, мали різний набір доказів та різні деталі своїх історій. Але саме тому вони й показові: що саме Комісія вважає достатнім доказом і чому за схожих обставин результат може бути різним?
Документ, якого людина не могла отримати
Проблема стає особливо очевидною, коли йдеться про докази. Людина, яку затримали на окупованій території, не могла вимагати від окупаційної влади правильно оформити причину її затримання.
“Не існує універсальної довідки, де було б написано: «Іванова Марія затримана через проукраїнську позицію» або «Петрова Євгена утримують через його попередню службу в українській армії»”, – пояснює Юлія Полєхіна.
Натомість люди можуть мати документи про адміністративне затримання, проходження фільтрації, результати перевірок або інші документи, які підтверджують лише окремі етапи їхнього перебування в окупації. Причини і реальні обставини подальшого утримання часто залишаються без документального підтвердження.
“Наприклад колишнього військовослужбовців Михайла Марченко затримали на окупованій території та повідомили, що він має пройти коротку перевірку. Йому сказали, що після цього, якщо не буде підстав для претензій, його відпустять. Однак кілька днів перетворилися майже на чотири роки утримання, після чого чоловіка звільнили в межах офіційного обміну”, – розповідає Юлія Полєхіна і додає відкрите питання: Який документ може надати така людина, щоб довести причину свого затримання?
Саме тут, на думку правозахисників, виникає одна з головних проблем підходу Комісії – вимога доказів, які людина за об'єктивних обставин не могла отримати.
«Людина не може надати документ, якого фізично не існує або який перебуває у розпорядженні окупаційної влади. Якщо російська сторона не фіксувала справжню причину затримання або приховувала сам факт утримання, це не може автоматично працювати проти заявника. У таких справах потрібно оцінювати сукупність доказів та обставин, а не шукати один документ, який має підтвердити всю історію людини», – наголошує Юлія Полєхіна.
Звільнення поза офіційним обміном
Інша категорія – цивільні, які повернулися з окупації не в межах офіційного обміну.
Сам спосіб звільнення не визначає, чи була людина незаконно позбавлена свободи. Проте для тих, хто повернувся самостійно або був відпущений окупантами, доказова ситуація часто виявляється складнішою.
Одна з цієї категорії – Олена Ягупова. Вона самостійно повернулася на підконтрольну Україні територію. Про її перебування в незаконному утриманні існувала значна кількість інформації, зокрема відеоматеріали, тому її історія стала відомою ширшому загалу. Та якщо про людей було набагато менше інформації у публічному просторі, їм Комісія часто відмовляє у підтвердження факту позбавлення особистої свободи.
Такі історії показують ще одну проблему: наявність публічної інформації про людину не повинна визначати, чи визнає держава факт її незаконного утримання.
Якщо про одного потерпілого є відео, згадки в медіа та свідчення інших людей, а про іншого залишилися лише свідчення родини, документи та непрямі докази, це не означає, що другий випадок держава не має визнавати.
«Ми не можемо вимагати від російської сторони, щоб вона документувала всі затримання, допити чи утримання цивільних і передавала ці записи Україні. Відсутність цієї інформації не може бути доказом того, що людину не утримували», – пояснює Полєхіна.
Коли після затримання людина просто зникає
Найскладнішими є справи цивільних, які після затримання на окупованій території просто зникають.
У матеріалах правозахисників є, зокрема, справа Олега Хвостенка, мешканця Дніпрорудного Запорізької області. Після затримання він перестав виходити на зв'язок, а його родина не отримала жодної інформації про місце перебування та подальшу долю чоловіка.
Син та дружина Олега зареєстрували заяву про правопорушення, написали про внесення чоловіка до реєстру цивільних полонених, передали справу в СБУ та в інші інстанції. На тимчасово окупованій території рідні чоловіка звертались до місцевої та військової прокуратури, до міністерства оборони росії. На всі ці звернення отримали лише неінформативні відповіді, у яких зазначено: «не числится». Це не відповідає дійсності, бо є свідки затримання Олега Хвостенка, який також, мав досвід військової служби. Комісія відмовила рідним у встановленні факту позбавлення особистої свободи Олега.
“Тут важливо розрізняти саме затримання і незаконне подальше утримання. Сам факт перевірки людини окупаційною владою ще не означає автоматичного порушення міжнародного гуманітарного права. Однак така перевірка не може перетворюватися на ситуацію, коли людина просто зникає, а її родина не знає, де вона перебуває і що з нею відбувається”, – наголошує Юлія Полєхіна.
У звичайній правовій системі затримання передбачає певні гарантії – інформацію про місце перебування, можливість повідомити близьких, доступ до правової допомоги. В умовах окупації цих гарантій може не бути, але саме тому доказування таких справ стає складнішим.
І виникає замкнене коло: людина не має документів, тому що окупаційна влада не документувала її утримання; а відсутність документів потім може використовуватися як аргумент проти встановлення факту.
Подібні питання виникають і у справі Олександра Масолова, де, за інформацією правозахисників, існували обставини, які могли свідчити про переслідування людини через її діяльність та відмову співпрацювати з окупаційною владою.
Чому суд не завжди ставить крапку
Для людей, яким Комісія відмовила, залишається можливість судового захисту, але і тут виникає проблема.
У справі Віктора Гладкова суд після першого звернення зобов'язав Комісію повторно розглянути заяву з урахуванням висновків суду. Однак, за словами юристки, повторний розгляд не призвів до встановлення факту, тому довелося знову звертатися до суду.
Формально така процедура може відповідати механізму судового контролю. Але з точки зору людини, яка вже пройшла незаконне утримання, а потім змушена роками доводити його факт, виникає питання про ефективність такого захисту.
«Людина не повинна безкінечно звертатися до суду з одного й того самого питання. Якщо суд уже встановив, що орган неправильно застосував норму або не врахував певні обставини, повторний розгляд не має перетворюватися на замкнене коло, у якому людина знову отримує ту саму відмову і знову йде до суду», – говорить Юлія Полєхіна.
Одна процедура для різних історій
У всіх цих справах є спільна проблема: цивільні, яких утримувала Росія, мають принципово різні історії та різні можливості для доказування.
Колишній військовослужбовець може мати документи про службу, але не мати документа про причину затримання. Людина, яка самостійно виїхала з окупації, може мати відео та свідків, але не мати документів про утримання. Родина людини, яка після затримання зникла, може роками збирати непрямі докази, не маючи жодного офіційного підтвердження.
Тому однаковий формальний підхід до всіх заяв може давати нерівний результат.
“Питання не в тому, щоб відмовитися від перевірки заяв чи автоматично визнавати кожне повідомлення про незаконне утримання. Комісія має перевіряти обставини та встановлювати факти. Але ця перевірка повинна враховувати специфіку російського незаконного утримання цивільних, коли значна частина потенційних доказів перебуває в руках сторони, яка сама здійснювала переслідування”, – додає Юлія Полєхіна.
Саме тому, на думку правозахисників, аналіз роботи Комісії варто проводити не лише за загальною кількістю позитивних і негативних рішень, а й за категоріями заявників.
Проблема виникає тоді, коли замість оцінки всіх обставин справи Комісія фактично зосереджується на пошуку формального документа, який би прямо підтверджував мотив переслідування. Але Закон № 2010-ІХ не вимагає від заявника надати документ конкретного виду, який сам по собі доводив би причину незаконного переслідування. Йдеться про інший підхід – оцінити сукупність фактичних обставин: чим займалася людина, за яких обставин її затримали, що відбувалося під час утримання та чи є зв’язок між її діяльністю і переслідуванням з боку держави-агресора. Саме це особливо важливо у випадках, коли йдеться про затримання на окупованій території, де документи про справжні мотиви переслідування часто або взагалі не створюються, або залишаються недоступними для самої людини.
Скільки рішень ухвалено щодо колишніх військовослужбовців і поліцейських, які на момент затримання вже були цивільними? Скільки людей були звільнені поза межами офіційних обмінів? Скільки заяв стосуються тих, хто після затримання просто зник? Які докази Комісія визнає достатніми в кожній із цих ситуацій? І чому люди зі схожими обставинами іноді отримують різні рішення?
Відповіді на ці питання дозволили б побачити не лише статистику роботи Комісії, а й те, як саме працює державний механізм визнання права людини, яка вже пережила незаконне утримання, на передбачений законом захист.
Поки ж значна частина цієї картини залишається поза публічним доступом, а проблеми системи доводиться відновлювати за окремими судовими справами та історіями самих людей.
І саме ці історії показують головне: після повернення з російського утримання людина не повинна опинятися в ситуації, коли їй пропонують довести те, що за умов окупації вона фізично не могла документально зафіксувати.
Матеріал підготовлений у межах Проєкту «Імпульс», що реалізовується Міжнародним фондом «Відродження» та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida).