Російська окупація та незаконні затримання цивільних стали одним із наймасовіших злочинів російської війни проти України. Понад 16 тисяч пройшли через катівні, підвали та незаконні місця утримання. Проте після звільнення та повернення додому частина з них стикається з несподіваною проблемою: держава не визнає їх особами, позбавленими особистої свободи внаслідок збройної агресії. Причина полягає не у відсутності самого факту перебування у російській неволі, а в тому, що чинне українське законодавство встановлює додаткові критерії, яких не містить міжнародне гуманітарне право.
Кого визнає закон, а кого ні
Із листопада 2022 року в Україні діє Закон №2010 “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей". Саме на підставі цього закону працює Комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі – Комісія).
За роки її роботи сформувалася практика відмов у встановленні відповідного факту окремим категоріям заявників.
Насамперед ідеться про громадян України, які не можуть довести, що були позбавлені свободи через громадську, політичну, правозахисну чи професійну діяльність, пов'язану з підтримкою державного суверенітету України.
Також цей факт недоступний іноземцям та особам без громадянства, якщо на момент затримання вони не проходили службу в українських військових формуваннях.
“Фактично закон визначає не лише сам факт незаконного позбавлення свободи, а й намагається встановити мотиви, через які людина стала жертвою окупаційної влади. Саме тут виникає ключова колізія з міжнародним правом”, – пояснює аналітикиня Правозахисної Групи “СІЧ” Анна Попова.
Що говорить Женевська конвенція
Четверта Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни визначає значно ширший підхід.
Відповідно до статті 4, захист поширюється на всіх цивільних осіб, які під час конфлікту або окупації опинилися під владою сторони конфлікту чи окупаційної держави, громадянами якої вони не є.
У міжнародному гуманітарному праві вирішальним є не політична активність людини, не її професія і не громадянська позиція. Вирішальним є сам факт перебування цивільної особи під контролем держави-окупанта.
“Інакше кажучи, міжнародне право захищає людину тому, що вона є цивільною особою. Український закон, навпаки, ставить додаткову умову: необхідно довести, що затримання було пов'язане з певною діяльністю або переконаннями”, – додає Анна Попова.
Як виникає дискримінація жертв
На практиці це створює дві категорії цивільних українців, які перебували або досі утримуються в російських катівнях.
До першої категорії належать журналісти, активісти, волонтери, представники місцевого самоврядування, правозахисники чи інші публічні особи, діяльність яких можна підтвердити документально.
До другої – звичайні мешканці окупованих територій, яких російські військові затримували під час фільтраційних заходів, за підозрою у проукраїнських поглядах або взагалі без пояснення причин.
Саме представники другої категорії найчастіше стикаються з труднощами під час встановлення позбавлення особи особистої свободи.
Між тим міжнародне право не проводить подібного розмежування і якщо цивільна особа незаконно утримувалася окупаційною владою, вона вже належить до категорії осіб, які потребують захисту.
Комісія як додатковий бар'єр
Ще одна проблема пов'язана з механізмом доведення. Для підтвердження факту незаконного позбавлення свободи заявники згідно з порядком повинні надати документи або докази, отримати які в умовах окупації фактично неможливо.
Йдеться про випадки, коли людина утримувалася без офіційного оформлення, а її родичі не мали доступу до місця утримання чи будь-яких документів.
У результаті людина, яка пережила незаконне затримання, фактично опиняється в ситуації, коли після російської неволі змушена проходити ще одну процедуру доведення – уже перед власною державою. Від неї вимагають підтверджувати не лише факт незаконного утримання, а й мотиви переслідування, шукати свідків та збирати докази, хоча значна частина цих відомостей уже перебуває у розпорядженні СБУ, Нацполіції, Національного інформаційного бюро та інших державних органів.
Такий підхід суперечить міжнародним стандартам захисту прав людини, відповідно до яких саме держава, що здійснює контроль над особою, повинна доводити законність обмеження свободи.
Коли навіть рішення суду не допомагає
Юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна супроводжує десятки справ цивільних осіб, які намагаються домогтися встановлення факту незаконного позбавлення свободи. За її словами, дедалі більше питань викликає не лише зміст закону, а й практика роботи Комісії.
«У моєму провадженні перебуває близько двадцяти справ, за якими факт позбавлення особистої свободи було встановлено без додаткових труднощів. Водночас є низка справ, де за наявності значного масиву доказів заявники роками не можуть отримати позитивне рішення. Це створює враження вибірковості та суб'єктивності під час ухвалення рішень», – говорить юристка.
Показовою є справа Мосолова. Після відмови Комісії, дружина звернулась до суду та виграла справу. Однак після повторного розгляду Комісія знову відмовила у встановленні факту позбавлення свободи. Зараз готується нова заява.
Аналогічна ситуація склалася у справі Хвостенка. Суд визнав попередню відмову неправомірною, але після повторного розгляду Комісія знову не підтримала заяву. Формальною причиною стало те, що рішення не набрало достатньої кількості голосів членів Комісії.
Ще один приклад – справа Гладкова, колишнього поліцейського. Суд також став на бік заявника та зобов'язав повторно розглянути матеріали. Проте під час нового розгляду Комісія знову відмовила. Наразі сторона заявника збирає додаткові докази для повторного звернення.
Особливо показовою є справа Власова (ім’я змінено з міркувань безпеки) – колишнього військовослужбовця, якого було затримано вже як цивільну особу. На відміну від багатьох інших заявників, він повернувся в рамках офіційного обміну полоненими. У справі наявні документи Національного інформаційного бюро, Служби безпеки України, підтвердження з Координаційного штабу та інші офіційні матеріали. Попри це чоловік уже тричі отримував відмову у встановленні факту позбавлення свободи.
За словами юристки Юлії Полєхіної, проблема полягає не у відсутності доказової бази.
«У цих справах йдеться не про припущення. Є відеозаписи викрадень, свідчення очевидців, довідки про проходження фільтрації, документи державних органів, судові рішення та експертизи. У деяких випадках факт затримання вже встановлений судом. Тобто доказова база є фактично беззаперечною», – наголошує вона.
Наприклад, у справі Масолова існує відеозапис моменту затримання, на якому видно, як чоловіка силоміць заштовхують до мікроавтобуса. Крім того, обставини його зникнення були встановлені судом під час розгляду справи про визнання особи безвісно відсутньою.
У справі Хвостенка наявні свідчення очевидців, які підтверджують факт незаконного затримання.
У справі Гладкова існують документи про проходження фільтрації та показання осіб, які перебували разом із ним у Волноваській колонії.
Попри це рішення Комісії часто містять однакове формулювання: «не набрано достатньої кількості голосів».
«Найбільше занепокоєння викликає те, що заявники не отримують зрозумілого та змістовного обґрунтування причин відмови. Коли людина надає повний пакет доказів, а у відповідь бачить лише фразу про недостатню кількість голосів, це ставить під сумнів передбачуваність і прозорість самої процедури», – зазначає Юлія Полєхіна.
Саме такі випадки, на думку правозахисників, демонструють необхідність не лише законодавчих змін, а й перегляду підходів до роботи Комісії. Адже сьогодні навіть рішення суду не гарантує заявнику позитивного результату.
Чому проблема стосується не лише українців
Чинний закон фактично виключає з-під свого захисту іноземців та осіб без громадянства, якщо на момент затримання вони не проходили службу в українських військових формуваннях.
Одним із таких випадків є історія громадянина Молдови Сергія Ліна, який понад десять років проживав у Маріуполі та після початку повномасштабного вторгнення допомагав евакуювати цивільних з окупованого міста. Під час одного з рейсів у березні 2022 року його затримали російські військові. Чоловік провів у полоні 108 днів, пережив допити, побиття та утримання в Оленівській колонії.
Після звільнення СБУ відкрила кримінальне провадження щодо його незаконного позбавлення волі. Втім під час звернення до державних органів виникла інша проблема – його заяву про встановлення факту позбавлення особистої свободи відмовилися розглядати через відсутність українського громадянства.
Юристка Юлія Полєхіна вважає, що такий підхід суперечить міжнародному гуманітарному праву.
«Женевська конвенція захищає цивільних осіб, які під час війни або окупації опинилися під владою сторони конфлікту, громадянами якої вони не є. Сергій Лін є громадянином Молдови, а не Російської Федерації, тому підпадає під дію Конвенції. При цьому Молдова після початку повномасштабної війни послідовно засуджує російську агресію та суттєво скоротила дипломатичні відносини з РФ. Тому відмова в розгляді його справи лише через громадянство ставить під сумнів відповідність національної практики міжнародним зобов'язанням України», – зазначає правозахисниця.
Історія Сергія Ліна демонструє, що жертвами російської агресії стають не лише громадяни України. Однак для частини іноземців, які законно проживали в Україні та постраждали від окупації, доступ до державних механізмів захисту досі залишається обмеженим.
Між Женевською конвенцією та українським законом
“Аналіз законодавства свідчить, що сьогодні в Україні склалася ситуація, коли профільний закон встановлює вужчі критерії захисту, ніж ті, які передбачені Женевськими конвенціями. Це створює ризики як для самих постраждалих, так і для держави", – зазначає аналітикиня Анна Попова.
За її словами, міжнародні договори, ратифіковані Україною, є складовою національного законодавства, а у випадку колізії між міжнародними зобов'язаннями та нормами внутрішнього права перевага має надаватися міжнародним стандартам захисту прав людини.
“Статус особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії, повинен визначатися насамперед фактом незаконного утримання цивільної особи державою-агресором. Вимога додатково доводити політичну активність або громадську діяльність фактично перетворюється на дискримінаційний бар'єр", – наголошує Анна Попова.
Ризики для держави
Правозахисники звертають увагу, що подальше існування таких обмежень може мати не лише гуманітарні, а й юридичні наслідки.
- частина цивільних залишатиметься без доступу до механізмів державної підтримки.
- рішення про відмову у встановленні факту можуть ставати предметом судових спорів як в українських судах, так і в міжнародних інстанціях.
- збереження законодавчих обмежень формує практику, яка суперечить міжнародним зобов'язанням України у сфері гуманітарного права.
Що потребує змін
Експерти пропонують привести законодавство у відповідність до Четвертої Женевської конвенції. Передусім йдеться про скасування норм, які пов'язують право на встановлення факту позбавлення особи особистої свободи із характером її діяльності або її громадянством.
Ключовим критерієм має стати сам факт незаконного позбавлення свободи внаслідок збройної агресії. Крім того, процедура встановлення факту позбавлення особистої свободи повинна базуватися на комплексній оцінці свідчень, непрямих доказів та інших доступних матеріалів, а не лише на документах, отримання яких в умовах окупації часто є неможливим.
Міжнародне право допускає розширення гарантій захисту на національному рівні. Але воно не допускає їх звуження.
Саме тому питання визнання цивільних сьогодні є не лише юридичною дискусією про колізію норм. Це питання про те, чи здатна держава забезпечити рівний захист усім своїм жертвам війни, а не лише тим, хто може документально підтвердити причини свого переслідування.
Матеріал створено за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.