Чому держава не визнає перебування в неволі екс-поліцейського

29 березня 2022 року під час спроби евакуюватися з міста Віктора Гладкова – маріупольського поліцейського затримали представники російських окупаційних сил. Понад місяць він провів у різних місцях несвободи, де його допитували про службу в українській поліції, били та схиляли до співпраці з окупаційною владою. Після звільнення вже кілька років Віктор намагається домогтися від держави офіційного визнання факту незаконного позбавлення його свободи. Допомагає йому в цьому юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна.

Маріуполь та спроба евакуації, яка закінчилася затриманням

На момент початку повномасштабного вторгнення Віктор працював у Національній поліції України. Він був молодшим інспектором взводу охорони Головного управління Національної поліції в Донецькій області, мав звання сержанта поліції та перебував у Маріуполі.

У лютому 2022 року чоловік був у відпустці, бо подружжя Гладкових 22 лютого 2022 святкували власне весілля. Після початку вторгнення Віктор зв’язався з безпосереднім керівником:

«На той момент я працював у взводі охорони адмінбудівель і зателефонував керівнику й запитав: “Що нам робити?” Він сказав, що залишаємося в місті і нам дали дислокацію в Маріуполі. Пізніше дізнався, що він згодом перейшов на сторону окупантів».

У березні 2022 року місто вже опинилося в умовах фактичної блокади. Тривали постійні обстріли та зв’язок працював з перебоям. Віктор вирішив евакуюватися разом із дружиною на територію, підконтрольну Україні.

29 березня вони намагалися виїхати з Маріуполя і на блокпості на перехресті Запорізького та Старокримського шосе Віктора затримали представники окупаційних сил. Дружина Віктора була поруч і бачила його затримання.

«Мене завели на блокпост на Запорізькій трасі. Там роздягнули, перевіряли, чи немає слідів від бронежилета, приклада, чи не стріляв я. Потім почали перевіряти мої дані», – розповідає Віктор.

Спочатку він намагався приховати, де працював. Але російські військові вже мали інформацію про нього.

«Я сказав, що працював на Новій пошті, але вони перевірили дані й кажуть: “Щось тут не сходиться. Ти в Києві в міліції працював". Потім почали питати, чи працював у Маріуполі, чи в головному управлінні. Я вже зрозумів, що все. Кажуть: “Ти діючий?" Я відповів: “Так". І тоді вже все стало зрозуміло», – згадує Віктор.

Після затримання його перевозили різними місцями на окупованій території Донецької області, зокрема через Старобешеве та Донецьк. 

«Спочатку, десь на добу, мене привезли до захопленого районного відділу поліції у Нікольському. – розповідає чоловік. – Там в тісному приміщенні, яке називали «стаканом», одночасно перебувало близько 20 людей, які змушені були сидіти або лежати на підлозі.»

30 березня Віктора перевезли до Старобешевого, де помістили до ізолятора тимчасового тримання. Протягом трьох діб він перебував у переповненій камері в антисанітарних умовах.

Допити про українську поліцію і спроба схилити до співпраці

У ніч із 2 на 3 квітня його перевезли до ізолятора тимчасового тримання в Донецьку, де він перебував ще дві доби. 4 квітня Віктора перемістили до так званої «фільтраційної в’язниці», облаштованої на території колишньої Волноваської виправної колонії №120:

«Там нас було близько 40 людей. Місця дуже мало і могли спати лише по черзі на підлозі: задуха, антисанітарія, проблеми з водопостачанням. Їжу, яку давали – непридатна для споживання, фактично можна було їсти лише хліб. Представники окупаційних формувань постійно заявляли, що мене можуть «засудити» і стратити через службу в українській поліції та відмову співпрацювати з окупаційною владою», – додає Віктор.

Зрештою Віктор опинився в Оленівці, де постійно проводили допити та намагалися схилити полонених до співпраці:

«Спочатку багато хто відмовлявся. Потім вони зрозуміли, що їм потрібні показники: просто давали папір і диктували, що треба написати або де поставити підпис. Багато хлопців це підписували і потім їх відпускали».

Віктор говорить, що для затриманих поліцейських ситуація була особливо невизначеною, адже їх не включали до звичайних обмінів:

«Ми знали, що поліцейських не міняють. І сидіти та сподіватися, що тебе колись випустять чи обміняють, було дуже важко. Там уже не розмірковуєш, як на свободі. Там питання стоїть про життя чи смерть».

Саме ці обставини є одним із центральних аргументів Віктора в нинішній судовій справі. Він стверджує, що його затримання не було випадковою перевіркою людини на блокпості, а подальше поводження прямо вказувало на інтерес окупаційних сил до його служби в українській поліції та його відмови перейти на їхній бік. 

Звільнення 

5 травня 2022 року Віктора звільнили, та він не одразу зміг повернутися на підконтрольну Україні територію. Спочатку він перебував на окупованій території та шукав безпечний шлях для виїзду. Зрештою зміг виїхати через Росію та країни Європи, а потім через Польщу потрапив в Україну.

«Ризик був у тому, що мене могли знову затримати. Тому я шукав більш-менш безпечний шлях», – пояснює Віктор і каже, що одразу звернувся до українських правоохоронців:

«Я приїхав на підконтрольну територію і одразу пішов у поліцію та місцеве СБУ. У мене мама живе у Вінницькій област, тож через два дні я поїхав у Покровськ, на місце дислокації підрозділу. Приїжджаю, доповідаю, що я повернувся. А мені кажуть: “А на що ти приїхав?"»

Гладков розповідає, що після цього намагався поновитися на службі, але отримав відмову. Виявилось, що поки він перебував у неволі, його оголосили безвісти зниклим, а після повернення виникла ще одна судова справа, пов’язана з проходженням служби.

«Мені сказали, що поновити мене неможливо, бо я нібито прогульник. Виходить, що людина була в полоні, а потім ще має доводити, чому вона не з’явилася на службі», – додає Віктор.

Наразі Гладков має кілька судових справ. Одна з них стосується рішення Комісії, яка не встановила факт незаконного позбавлення його особистої свободи. Інша пов’язана з поновленням на службі.

Після звільнення доводиться доводити мотив переслідування

Українське законодавство передбачає соціальний і правовий захист людей, яких росія незаконно позбавляла свободи внаслідок збройної агресії. Для отримання передбачених законом гарантій людина має звернутися до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яка оцінює обставини справи та ухвалює відповідне рішення.

Однак на практиці проблема може виникати навіть тоді, коли сам факт затримання і перебування людини в місцях несвободи не є єдиним спірним питанням. Закон №2010-IX визначає окремі категорії людей, на яких поширюється його дія. Зокрема, йдеться про цивільних, яких позбавили свободи у зв’язку з діяльністю, спрямованою на захист державного суверенітету, територіальної цілісності та інших національних інтересів України.

Тому в таких справах важливо встановити не лише те, що людину незаконно утримували, а й зв’язок між її діяльністю, обставинами переслідування та позбавленням свободи. Саме навколо цього питання розгорнулася історія Віктора Гладкова.

Юристка-правозахисниця Юлія Полєхіна вважає, що закон не вимагає шукати один спеціальний документ, який би прямо засвідчував мотив переслідування. Комісія має оцінювати сукупність обставин – професійну діяльність людини, контекст окупації, обставини затримання, поведінку представників окупаційної влади та інші докази:

«Важливо оцінювати не окремий документ, а сукупність обставин. Віктор був працівником Національної поліції України, його затримали під час виїзду з окупованого Маріуполя, після чого допитували саме про службу в українській поліції та схиляли перейти до окупаційних органів. Після відмови від співпраці до нього застосовували тортури. Ці обставини потребують комплексної правової оцінки, а не формального посилання на відсутність “підтверджуючих документів"».

Першу відмову Комісії вже скасував суд

Пізніше щодо обставин його незаконного затримання було розпочато кримінальне провадження. У 2024 році до його матеріалів долучили заяву Віктора про залучення його як потерпілого.

Того ж року він звернувся до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи, яка розглянула його заяву 21 лютого 2024 року і відмовила у встановленні факту позбавлення особистої свободи. Спочатку йому повідомили, що рішення про встановлення такого факту не набрало достатньої кількості голосів.

Пізніше, після звернення Віктора до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, він отримав витяг із протоколу засідання. З нього стало відомо, що п’ять членів Комісії проголосували «за», один – «проти», дев’ять утрималися.

«Проблема була не лише в результаті голосування. У документах не було пояснення, чому саме Комісія не погодилася з доказами Віктора і які обставини вважала непідтвердженими», – пояснює юристка Юлія Полєхіна, яка допомагає чоловіку. Після відмови вона порадила йому звернутись до Вінницького окружного адміністративного суду.

13 серпня 2024 року суд задовольнив його позов повністю. Рішення Комісії в частині Віктора було скасоване, а Комісію зобов’язали повторно розглянути його заяву з урахуванням висновків суду.

Суд, зокрема, звернув увагу на відсутність належного мотивування рішення та правової оцінки поданих доказів. Фактично Комісія обмежилася результатами голосування, не пояснивши причин, через які факт позбавлення свободи не був встановлений.

Друга відмова – вже після судового рішення

Після набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2025 року №35 Комісія продовжила роботу при Міністерстві розвитку громад та територій України. 

16 квітня 2026 року вона повторно розглянула заяву Віктора, однак результат знову був негативним.

У листі Міністерства від 15 травня 2026 року Віктору повідомили, що Комісія не підтвердила факт позбавлення його особистої свободи через відсутність у поданих документах підтверджень здійснення ним діяльності або вчинення щодо нього дій, передбачених підпунктами «а» і «б» пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010.

«Іншими словами, після повторного розгляду Комісія вже не посилалася лише на результати голосування. Вона вказала на недостатність документального підтвердження необхідних обставин. Тож, Комісія фактично не виконала висновки попереднього судового рішення, оскільки знову не дала належної оцінки сукупності доказів», – резюмує юристка, тому порадила Віктору знову звертатись до суду.

Що каже закон

Підпункт «а» пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010 передбачає захист, зокрема, для цивільних, яких було позбавлено особистої свободи у зв’язку із діяльністю, спрямованою на захист державного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України, а також професійною, службовою, громадською, політичною чи правозахисною діяльністю, пов’язаною із захистом національних інтересів України.

При цьому закон не визначає один конкретний документ, який автоматично підтверджував би наявність такого зв’язку. Стаття 4 закону передбачає, що Комісія має брати до уваги докази заявника, документи державних органів, інформацію, отриману на власні запити, рішення міжнародних установ, а також інформацію міжнародних і правозахисних організацій.

“У справі Віктора такі матеріали є. Це документи про його службу в Національній поліції, відомості про попередню військову службу та статус учасника бойових дій, матеріали кримінального провадження, свідчення людей, які були очевидцями його затримання або перебували з ним у місцях несвободи”, – каже юристка Юлія Полєхіна.

Є також обставини самого утримання: допити про службу в українській поліції, вимоги перейти до окупаційних структур, насильство після відмови співпрацювати та тривале переміщення між місцями несвободи.

На думку захисту, саме сукупність цих обставин і має бути предметом оцінки Комісії.

«Нас затримували за тероризм. Для росіян ми були терористами. Вони дивилися, хто як співпрацює, хто як відповідає, у кого які знайомі. Це для них було важливо», – додає Віктор, і каже, що позиція Комісії про необхідність довести «проукраїнську позицію» – абсурдна.

«Я просто не розумію, як це має бути. Усі, кого я бачив, проходили через одне й те саме: їх роззброювали, зв’язували руки, зав’язували очі, били. Ніхто не питав, яка в тебе позиція, а просто затримували».

Свідки підтверджують затримання та утримання

Окрему роль у справі відіграють свідчення людей, які безпосередньо спостерігали окремі епізоди історії Віктора.

Дружина Віктора Анастасія та Едуард Власов були присутні під час затримання чоловіка на блокпості на виїзді з Маріуполя і бачили, як озброєні представники окупаційних сил забрали його під час спроби виїхати з міста.

Ще один свідок Андрій Куцик перебував разом із Віктором у Волноваській колонії №120. Він описав умови утримання, переповненість камер, проблеми з водою та харчуванням, психологічний тиск і спроби схилити утримуваних до співпраці з окупаційними структурами.

Водночас щодо самого Куцика Комісія вже встановила факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії. Це не означає автоматичного підтвердження обставин справи Віктора, але має значення для оцінки свідчень людини, яка особисто перебувала з ним в одному місці несвободи.

Такий випадок описували і міжнародні організації

Захист Віктора також посилається на документи Управління Верховного комісара ООН з прав людини. 

У доповіді про ситуацію з правами людини в Україні за період від 24 лютого до 15 травня 2022 року ООН описувала так звані фільтраційні заходи, через які проходили люди під час евакуації з Маріуполя. Серед тих, кого російські військові та підконтрольні їм формування намагалися виявити, були діючі та колишні працівники правоохоронних органів, державні службовці та військовослужбовці України.

В іншій доповіді ООН щодо тимчасово окупованих територій також зафіксовано численні випадки свавільних затримань цивільних. Серед тих, хто потрапляв під переслідування, названі, зокрема, колишні військовослужбовці та люди, яких окупаційна влада підозрювала у підтримці України.

Ці документи самі по собі не встановлюють обставин конкретної справи Віктора. Проте вони дають контекст, у якому відбувалося його затримання: він був працівником української поліції, намагався виїхати з Маріуполя через блокпост окупаційних сил, а після затримання представники окупаційних структур цікавилися його службою та намагалися схилити його до співпраці.

Наступний суд

У новому позові Віктор просить суд визнати протиправним і скасувати рішення Комісії від 16 квітня 2026 року та зобов’язати її встановити факт позбавлення його особистої свободи внаслідок збройної агресії.

Це важлива відмінність від попередньої справи. Тепер захист наполягає, що повторне повернення справи до Комісії не вирішить проблему, оскільки всі основні обставини вже встановлені, а спір стосується передусім їхньої правової оцінки.

Юлія Полєхіна звертає увагу саме на цю обставину: “Після попереднього судового рішення Комісія мала не просто повторно проголосувати, а надати змістовну оцінку доказам та пояснити, чому вони не підтверджують передбачені законом обставини.”

Тож, якщо людина надала документи про службу в українській поліції, свідчення очевидців затримання та спільного утримання, матеріали кримінального провадження, а також докази того, що під час незаконного утримання її допитували про українську службу і примушували перейти до окупаційних структур, усі ці обставини мають оцінюватися в сукупності.

“Історія Віктора виходить за межі однієї адміністративної справи. Вона показує проблему, з якою можуть стикатися люди після повернення з окупаційних місць несвободи: спочатку їм потрібно пережити незаконне утримання, а після звільнення – ще й довести державі, що обставини їхнього переслідування відповідають установленим законом критеріям”, – додає юристка.

У випадку Віктора держава вже один раз отримала судове рішення про необхідність належно розглянути його справу. Тепер суд має оцінити, чи справді повторний розгляд був проведений відповідно до вимог закону і чи могла Комісія обмежитися посиланням на відсутність підтверджуючих документів, не давши оцінки всій сукупності поданих доказів. 

Матеріал створено за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.