Теорія
Основна мета пенітенціарної служби – контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Наявність у засудженого хвороби, яка фактично не дозволяє застосовувати основні засоби виправлення, такі як режим, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, громадський вплив, робить відбування покарання недоцільним, антигуманним, здатним завдати фізичних страждань засудженому.
Подібна практика не відповідає вимогам:
— статті 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, визнаються найвищою соціальною цінністю.
— статті 50 КК України, згідно з якою метою покарання не є катування або позбавлення особи життя, а виправлення та попередження скоєння нових злочинів.
— статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій йдеться про те, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
— статті 8 КВК України, яка встановлює право на охорону здоров’я для засуджених.
Згідно статті 84 ККУ, бути звільненою від відбування покарання за станом здоров’я може особа, яка:
1) під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії;
2) після вчинення кримінального правопорушення або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання;
3) захворіла до засудження, але її хвороба, незважаючи на лікування, прогресує, стан здоров`я постійно погіршується та залишається тривалий час надзвичайно важким.
Для того, щоб засвідчити стан засудженого, лікар установи направляє останнього на лікарсько-консультативну комісію (ЛКК), яка може бути сформована як на базі ЦОЗ ДКВС, так і в будь-якому медичному закладі державної або комунальної форми власності.
На основі отриманих відомостей та керуючись Переліком захворювань, які є підставою для подання до суду, комісія негайно складає висновок про медичний стан засудженого та направляє його адміністрації установи, в якій обстежувана особа утримується. На підставі висновку комісії начальник УВП протягом доби готує подання до суду про вирішення питання щодо звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою. В десятиденний термін суд має розглянути подання та прийняти відповідне рішення. В цей час особа, що претендує на звільнення, перебуває в медичному закладі (ДКВС або цивільному) до остаточного рішення суду. У разі позитивної відповіді він звільняється прямо з медичного закладу, у негативному випадку – залишається лікуватись чи повертається в установу (згідно медичних показників). Відмова суду у звільненні за станом здоров’я не є остаточною, у разі прогресування хвороби засуджений може пройти ще одну комісію, отримати висновок та подаватися до суду.
Європейський суд з прав людини виокремлює три складові, які необхідно розглядати під час вирішення питання про можливість звільнення засудженого за хворобою:
– медичний стан в’язня;
– адекватність медичної допомоги, яка надається в умовах утримання;
– доцільність утримання з огляду на стан здоров’я заявника (зокрема,
рішення від 28.03.2006 р. у справі «Мельник проти України»).
Європейський комітет з питань запобігання катуванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність, поводженню наполягає, що суди при розгляді подібних питань повинні виходити із так званої презумпції на звільнення, оскільки це відповідає букві та духу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а зокрема статей 2 та 3.
Практика
У 2018 році хлопець на ім’я… хай буде Олександр, скоїв злочин та потрапив до СІЗО м. Маріуполя чекати вироку суду.
Під час чергового медобстеження у СІЗО в Олександра вперше діагностували туберкульоз.
У січні 2019 року Олександр отримав вирок та уже з діагнозом туберкульоз кісток поїхав відбувати покарання до виправної колонії №89 у м. Дніпро, яка спеціалізується на утриманні засуджених з таким діагнозом. Але перебування під наглядом у профільних спеціалістів ситуацію не покращило, і в січні 2021 року мати Олександра почала бити на сполох – її 31-річний й цілком здоровий донедавна син, з її слів, буквально благав про евтаназію. Хлопець був прикутий до ліжка, потребував допомоги у вирішенні найелементарніших побутових та гігієнічних питань, лікування та знеболення, які надавала колонія, не допомагали. Адміністрація установи подавалась до суду щодо звільнення Олександра за ст. 84 ККУ, але отримала відмову. Доведена до відчаю мати звернулась до адвоката, який чомусь вирішив спробувати скористатись нормою умовно-дострокового звільнення – а раптом пощастить? Не пощастило. Інформація про Олександра мандрувала від однієї правозахисної організації до іншої, аж поки не потрапила до нас аж з Рівненьської області. Оперативно в роботу включились юристи, було направлено сигнал про проблему до Регіонального представника Уповноваженого ВР України з прав людини – і крига скресла. З’ясувалось, що установа подала повторне звернення щодо звільнення Олександра і 02.04.2021 року було призначено склад суду. Але і тут щось пішло не так – замість максимального десятиденного терміну на розгляд, засідання не призначалось більше місяця.
В результаті все завершилось непогано: суд звільнив Олександра, прокуратура не подавала апеляційну скаргу, зараз він перебуває в профільній лікарні і наче почувається більш-менш добре. Але це стало можливим лише через розголос і втручання громадських організацій, а ще – роботі юристки громадської приймальні УГСПЛ, що діє на базі ПГ «СІЧ», Юлії Полєхіній, яка допомогла мамі зі зверненням до Уповноваженого з прав людини ВР України та складанні необхідних клопотань, увазі Регіональної представниці Уповноваженої, яка направила купу запитів до контролюючих органів.
Про порушення, які були допущені в ході справи, юристка Юлія Полєхіна: «Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого кримінального обвинувачення. Недотримання строків розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення порушує конституційне право на судовий захист, гарантований статтею 55 Конституції України, і негативно впливає на ефективність правосуддя та на авторитет судової влади».
В даному конкретному випадку, керівництво ДУ «Дніпровська виправна колонія №89» направили пакет документів до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська на початку квітня 2021 року, 2.04.2021 було призначено склад суду. Більше місяця з’ясувати причину того, чому такий тривалий час не призначено судовий розгляд – не було можливості. Телефони, які вказані на офіційному сайті Судової влади – не працюють. Після направлення юристкою клопотання про пришвидшення розгляду справи, справу було призначено до розгляду на 14.05.2021 року. Тобто, більше 40 діб засуджений чекав на судовий розгляд, всупереч вимогам закону.
А буває і не таке
З досвіду нашої правозахисної роботи, випадок Олександра є лайт-версією того, що могло трапитись з людиною, якби зірки склались трохи інакше.
Наприклад, не було призначено лікарсько-консультативної комісії. Таке буває. В теорії вони можуть збиратись як в медчастинах при УВП, так і в цивільних лікарнях. Після реформи, яка розділила медицину і пенітенціарну систему, ЛКК відновлювались тяжко, довго і не скрізь, а в цивільних лікарнях такі комісії не збираються. По факту — як вони функціонують, не дуже зрозуміло і донині. Тому тяжкохворих засуджених етапують до тих небагатьох установ, в яких можливо пройти обстеження. Якщо пощастить — в межах області, якщо ні — то ні.
А етапування – це садизм окремого гатунку. Судіть самі.
Для того, щоб отримати висновок ЛКК засудженому, який відбуває покарання, наприклад, в Полтаві — його треба доправити до Харківської виправної колонії №100, де й засідає та сама комісія.
Етапування — це не пряма на мапі з п. А в п. Б, це без перебільшення сім кіл пекла, і перший — автозак. Як правило, перероблений з вантажівки, без опалення взимку та охолодження влітку. Об’єм автозака невеликий, а от місткість — навпаки. Щоб дурно не палити паливо, автозаки традиційно забивають під зав’язку. В такий спосіб засудженого спершу доставляють до СІЗО. Здебільшого це транзитна камера — тісна, брудна “зала очікування” для засуджених, яких переміщують з однієї установи в іншу. Скільки триватиме очікування — невідомо. Доки не набереться потрібна кількість для перевезення. Може, день, а може і три. Весь цей час особові справи та медичні карти засуджених знаходяться в “багажному відділенні”, їх не розпаковують і стан засуджених не відстежують. Лікарі, які роблять регулярні обходи, без документації оцінити ситуацію та надати якісну допомогу просто не в змозі. Якщо зовсім зле — засуджений чекає на етапування у медичній частині СІЗО. Велика удача, хоч знеболююче зможе отримати. Коли набирається потрібна кількість людей, їх знову вантажать у автозак та доправляють на залізничний вокзал.
Там на засуджених чекає — вагон типу “ЗАК” (вагонзак). Він схожий на звичайний пасажирський купейний вагон, але є декілька відмінностей. Полиць в купе не чотири, а шість, на них немає дермантину та синтепону — тільки фарбоване дерево, замість дверей з дзеркалом — решітка. Вікон в купе для засуджених нема, провітрюється тільки коридор і виключно під час руху потягу. Обігріву та ковдр у вагонзаку нема. Хоч купе і розраховано на 6 лежачих місць, засуджених там буває, як правило, набагато більше — до 20 осіб. Як і у стандартному вагоні, у вагонзаку дев’ять купе і всього два туалети, які можна відвідати також лише під час руху. В таких умовах перевозять абсолютно всіх: вперше засуджених та рецидивістів, чоловіків та жінок, здорових та хворих — поблажок нема нікому.
Вагонзак не тягнуть окремим локомотивом від початкової до кінцевої, його підчіпляють до попутних пасажирських потягів, потім відчіпляють на станції і залишають на декілька годин у відстійнику — чекати іншого попутного. Таким чином шлях, який долається зазвичай за декілька годин, може розтягнутись на кілька днів.
А тепер згадаємо, що в вагоні їде тяжкохвора людина. Медпрацівник, який теоретично може її супроводжувати — це щось на кшталт міських легенд, ніхто їх у вагонзаках ніколи не бачив, є тільки солдати строкової служби і наказ, згідно якого вони не можуть надавати медичну допомогу та робити ін’єкції. Навіть, якщо вміють, навіть якщо шприц зі знеболюючим принесли на вокзал родичі, навіть якщо копії медичних документів, що підтверджують потребу у знеболюванні, на руках — все одно не можуть. Не дозволено.
Після прибуття на місце призначення, ланцюжок автозак — СІЗО — автозак — колонія повторюється.
Кінцевий пункт — заклад охорони здоров’я. Там засудженого обстежує комісія та надає висновок про його стан та можливість подальшого перебування за гратами. Якщо лікарі вирішують, що нічого страшного і на волю не час — автозак, СІЗО, автозак — і до місця відбування покарання. Оскаржити рішення комісії не можна, — лише податися повторно, а комісія, бувало, таке вирішувала, що у досвідчених адвокатів мову віднімало.
Але пройти через ці кола пекла та отримати потрібний висновок ЛКК – це ще не запорука звільнення. Національні суди під час винесення рішення щодо звільнення засудженого від відбування покарань за станом здоров’я керуються не тільки медичним, а й юридичним критерієм, тобто зважають не лише на об’єктивну наявність у засудженого тяжкої хвороби, а і беруть до уваги такі чинники як поведінка, наявність заохочень чи стягнень, тяжкість статті, характеристики особи тощо. Ця норма фактично дублює умови, необхідні для умовно-дострокового звільнення,
Саме тому цей вид звільнення від покарання має мати більш гуманним, а тому необхідно оцінювати не тільки фізичний стан засудженого, але й можливість забезпечення належного лікування, а це можливе виключно за умови імплементації міжнародних стандартів, в тому числі включення практики ЄСПЛ під час розгляду судами справ щодо звільнення від покарання у зв’язку з хворобою.
Замість висновку
Заступник начальника Департаменту нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, інших заходів примусового характеру у місцях несвободи, а також пробації ОГП Олександр Федорук повідомив, що упродовж 2019 – 2020 років лікарські-консультативні комісії розглянули 497 матеріалів про можливість звільнення засуджених від покарання за хворобою, до суду направлено відповідні подання стосовно 420 засуджених. Але 17 засуджених померло, коли ці комісії розглядали матеріали, ще 59 осіб померли під час судових розглядів. Надалі за рішеннями судів звільнили 231 засудженого.
Майже половина.
Допомога надається в межах проєкту “Юридичний захист людей, які живуть з ВІЛ, ТБ та представників уразливих до ВІЛ груп населення через надання комплексної юридичної допомоги”
#ЛЖВ #УГСПЛ #СтоВідсотківЖиття