Комітет ВР з нацбезпеки оприлюднив остаточний текст законопроекту про деокупацію Донбасу. Це, без перебільшення, найбільш очікуваний та обговорюваний документ з початку війни на Сході України і в той же час – найбільш закритий. На громадські обговорення законопроект не виносили і до останнього про його деталі не знали, навіть, народні депутати.
Законопроект визначає статус окремих територій Донецької та Луганської областей як тимчасово окупованих та вперше на законодавчому рівні визнає факт військової агресії Росії в Україні.
6 жовтня парламент більшістю голосів прийняв законопроект у першому читання і нині, уже з внесеними поправками, він готується на розгляд у другому читанні.
ЩО ЗМІНИТЬСЯ?
Дотепер статус окремих регіонів Донецької та Луганської областей залишався невизначеним. Це створювало правову колізію: досі у законодавчих актах використовувалися терміни «тимчасово неконтрольована територія» або «територія, на якій органи влади тимчасово не виконують свої повноваження». Статус тимчасово окупованої території з 15 квітня 2014 року має лише Крим. Тепер настала й черга Донбасу.
1) Непідконтрольні території Донбасу визнаються тимчасово окупованими.
2) Вперше на законодавчому рівні Росія визнається країною-агресором. Вона – «ініціювала, організувала та підтримувала терористичну діяльність в Україні, здійснює військову агресію проти України та тимчасову окупацію частин її території, застосовуючи регулярні об’єднання та підрозділи озброєних сил та інших військових формувань Російської Федерації».
3) Діяльність Збройних Сил та інших військових формувань РФ на Донбасі, а також – окупаційної російської адміністрації вважається незаконною, а будь-який виданий ними акт –недійсним. Також тимчасова окупація не створює для РФ жодних територіальних прав.
4) АТО віднині називається «заходами із забезпечення нацбезпеки та оборони, стримування та відсічі російської збройної агресії».
5) Вперше на законодавчому рівні закріплюється, що для операцій на Сході залучатимуться ЗСУ, МВС та інші силові структури. Вони підпорядковуватимуться Об’єднаному оперативному штабу ЗСУ – а не представнику СБУ, як це було раніше.
6) Законопроект зазначає, що Україна не несе відповідальності за протиправні дії РФ, її Збройних Сил та окупаційних адміністрацій.
7) Вперше в українське правове поле вводиться поняття «Мінські угоди».
8) Відтепер визначати межі тимчасово окупованих територій буде не Кабмін, а Президент України за поданням Міноборони.
ПЕРЕВАГИ ЗАКОНОПРОЕКТУ
Визначення статусу тимчасово окупованих територій з боку РФ врешті вносить ясність у конфлікт, який досі ворогом позиціонувався як внутрішньодержавний. Таким чином, зроблено акцент на зовнішньому військовому втручанні, що дуже важливо для розуміння подій в Україні, передусім, для європейського товариства. Важливо, що окупованою визнається не лише сухопутна територія, а й морські води та повітряний простір. З таким статусом територія Донбасу стає простором, в межах якого діє міжнародне гуманітарне право, зокрема норми, які пов’язані з гуманітарною допомогою, моніторинговими місіями та миротворчими силами.
У законопроекті чітко визначено, що будь-яка влада у самопроголошених республіках є нелегітимною, а, отже, її рішення не мають юридичної сили. Така норма вкрай важлива з позиції захисту суверенітету та територіальної цілісності, оскільки визнається, що будь-який діалог з нелегітимною владою є незаконним. Тому Україна залишає за собою право вирішувати, яким чином розв’язувати конфлікт на Сході. Окремий акцент робиться на тому, що факт окупації не створює для Росії жодних територіальних прав на Донбасі. Це дуже важливо, оскільки на тимчасово окупованих територіях активно поширюється міф про приєднання самопроголошених республік до РФ.
Принципово, що мешканці окупованих територій зберігають право власності на рухоме й нерухоме майно. Держава теж залишає за собою право власності на окупованих територіях. Закріплюючи такі норми, Україна фактично визначає майнові права не лише переселенців, а й населення, яке з об’єктивних причин не може покинути окуповані території. Такий крок випереджає звинувачення, які закидає російська влада про злочинні намагання України покинути власних громадян напризволяще та заволодіти їхньою власністю.
Перевагою законопроекту є значне спрощення процедури реєстрації фактів народження й смерті мешканців окупованих територій. Тобто держава визнаватиме свідоцтва, які видаються окупаційними адміністраціями. Це крок реінтеграції мирного населення до конституційного простору України. Однак це не означає, що тим, хто бере участь у збройній агресії на боці Росії та працює в окупаційних адміністраціях – вдасться уникнути кримінальної відповідності. Це руйнує ілюзію про безкарність, яка поширена у самопроголошених республіках.
Мінський формат визнається основою вирішення конфлікту на Донбасі, що означає пріоритет політичних засобів боротьби із зовнішнім ворогом. Це передбачає й залучення світової спільноти до рішення конфлікту. Також важливо, що держава чітко окреслює кінцеву мету своєї політики на Донбасі, а сам – повне звільнення цих територій від окупанта та забезпечення територіальної цілісності України.
Одночасно Україна покладає на Росію обов’язок забезпечувати права й свободи населення тимчасово окупованих територій (цей обов’язок держав-окупантів передбачено Гаагською та Женевською конвенціями).
Законопроект передбачає й суттєве розширення повноважень працівників правоохоронних органів та військовослужбовців у зонах, прилеглих до бойових дій. Зокрема, це право проводити огляд речей та транспортних засобів, застосовувати, у разі крайньої потреби, зброю та спецзасоби, засоби зв’язку та транспорт. Це дозволить значно розширити функціональні можливості української сторони.
НЕДОЛІКИ ЗАКОНОПРОЕКТУ
Законопроект має й низку недоліків, які можуть негативно вплинути на розв’язання конфлікту на Сході. Зокрема, йдеться, що Україна не несе відповідальності за протиправні дії РФ, як держави-агресора та дії окупаційних адміністрацій. Фактично, ця норма свідчить про відмову держави від певних зобов’язань, зокрема, компенсувати шкоду за зруйноване житло, перебування у полоні тощо. Це, на думку правозахисників, неправильно, адже окупована територія лишається територією України, і держава зобов’язана виконувати свої захисні функції. У таких умовах і переселенці, і населення Донбасу, фактично залишаються без захисту, оскільки будь-яке руйнування майна, або інша злочинна діяльність буде списана на російські окупаційні війська. На практиці буде важко визначити, за що відповідає держава, а що залишається на совісті РФ. Це може призвести до того, що окремі положення законопроекту залишаться на папері.
Не дуже вдало виглядають положення законопроекту через призму інтересів українців, які проживають на тимчасово окупованих територіях. Мова йде не лише про їхнє майно, чи бізнес. Механізми захисту прав таких людей лишаються недієвими. Наприклад, у законопроекті вказується, що слідкувати за дотримання прав та свобод на тимчасово окупованих територіях має омбудсмен. Однак, як це можливо, якщо уповноважений з прав людини не має доступу до цих територій?! Тобто громадяни й далі лишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Недоліком законопроекту є й згадка про статус тимчасово окупованої території Криму. Це може внести плутанину у національне законодавство, адже статус півострова визначається іншим законом..
Також недоліком законопроекту є те, що взагалі не прописано, як зміниться статус переселенців та учасників АТО, які є переселенцями. Доречно було б запровадити для них додаткові соціальні гарантії, адже ці люди постраждали не лише від терористів всередині країни, а й стали жертвами військового збройного конфлікту з боку Росії. Міжнародне гуманітарне право передбачає особливий статус таких осіб та індивідуальні гарантії їхнього захисту.
ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
Україна – не єдина країна, яка стала жертвою військової агресії з боку Росії. Свого часу з подібною проблемою зіткнулися Грузія, Молдова та Азербайджан. Конфлікти в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Нагірному Карабасі були спровоковані та організовані Москвою з метою збереження можливостей впливу на ці країни. Руйнівні наслідки такої зовнішньої доктрини РФ можна спостерігати протягом останніх 20 років. Рівень життя у самопроголошених республіках, створених під протекторатом Росії, залишається вкрай низьким, а про дотримання на цих територіях прав і свобод громадян, взагалі не йдеться.
Кожна з країн, постраждалих від військової агресії РФ має власну політику щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій. Приміром, Грузія реалізує стратегію примирення та суспільного рівноправ’я, яка спрямована на створення безпеки в зонах конфліктів, налагодження відносин з Абхазією та Південною Осетією, а також – пошук можливостей повернення самопроголошених республік до складу держави. У структурі влади, навіть, створена грузинська адміністрація Південної Осетії, яка за підтримки європейських інституцій, реалізує програми надання допомоги місцевому населенню (як грузинам, так і осетинам) та сприяє розвитку регіону.
Молдова теж проводить активну політику по реінтеграції Придністров’я. Приміром, підприємці із самопроголошеної республіки отримали можливість вийти на зовнішні ринки, однак – лише через реєстрацію в органах влади Молдови. Країна робить усе можливе, аби російські миротворці покинули Придністров’я.
Азербайджан, у свою чергу, використовує кардинально інші методи для реінтеграції Нагірного Карабаху. Баку не відмовляється від політичних переговорів з Вірменією. Однак запровадив транспортно-економічну блокаду Єревану і постійно нарощує свою військову присутність на кордоні з Нагірним Карабахом, щоб не допустити поширення сепаратизму на територію Азербайджану. Тобто усі ці країни використовують цілий комплекс заходів для реінтеграції своїх територій.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ЗАКОНОПРОЕКТУ
На думку правозахисників, доцільно доповнити законопроект положеннями про додаткові соціальні гарантії для населення, яке постраждало від конфлікту на Сході. Варто переглянути й норми щодо відповідальності держави за наслідки конфлікту, які відчули на собі учасники АТО та цивільне населення Донбасу.
Невирішеним лишається й питання ролі органів виконавчої влади щодо забезпечення суверенітету на Донбасі. Зараз мова йде переважно про Міноборони та військово-цивільні адміністрації. Хоча, очевидно, що нацбезпека – проблема усіх без винятку органів влади. Тому інші міністерства, служби та агентства теж повинні включатися до вирішення цього питання. Не слід недооцінювати й внесок громадськості, адже волонтерський рух та правозахисні організації продовжують робити чимало, аби допомагати армії, звільняти полонених, ідентифікувати загиблих, збирати інформацію про терористів та розробляти технічні ноу-хау для українських військових.