Як перші добровольці отримують статус УБД - Правозахисна група "СІЧ"

Автор: Олена Максименко

14 березня Україна відзначила День добровольця, і на цей момент щонайменше 50 учасників добровольчих формувань уже отримали статус учасника бойових дій за новим законом.

Верховна Рада ухвалила закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання статусу та соціальних гарантій окремим особам із числа учасників антитерористичної операції” 4 грудня 2019 року. Він був підписаний президентом Зеленським і набув чинності 1 січня 2020 року. Перевірено: він працює.

“Новинарня” поспілкувалася з хлопцями й дівчатами, які серед перших отримали статус учасників бойових дій за новим законом, а також з активістами, які наближали ухвалення закону, готували та лобіювали його. Відчуття, відгуки, підводні камені (яких насправді немає).

Перші визнані

Після Революції гідності, в умовах, коли армія була знищена російським васалом Януковичем, саме добровольці були першими, хто став на захист України навесні 2014-го. Чимало з них пройшли Майдан. Багатьом із різних причин були не раді у військкоматах. Значна частина вже отримала статус УБД, коли після несистемних добровольчих підрозділах легалізувалися в лавах ЗСУ, НГУ, МВС. Сотні не дожили до визнання добровольців на державному рівні. На УБД за новим законом зараз можуть претендувати кілька тисяч добровольців 2014-2018 років.

Серед перших “добровольчий” статус УБД отримав Володимир Мусяк.

До війни він працював із дітьми, викладав на “Козацькому таборі”. У 2014-2018 роках воював у лавах 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, що згодом трансформувався в Українську добровольчу армію (УДА). Брав участь у боях за Іловайськ, у звільненні Пісків та Авдіївки. Зараз є членом української збірної “Ігор нескорених” – у травні має представляти країну на змаганнях Invictus Games 2020 у Гаазі. Крім цього, працює начальником охорони в агропідприємстві.

“Мені пощастило, я не знаю, за що мене Бог до сих пір любить, але насправді недовго розглядали мою справу! – говорить Володимир. – І я дуже радий з того, що я отримував посвідчення з рук саме міністра Коляди, поки вона ще міністром була”.

Коло добровольців та волонтерів достатньо вузьке, за роки війни здебільшого всі добре знають, хто є хто. Це полегшує верифікацію добровольців, що претендують на УБД.

“Як мені потім пояснили, в комісії питань по мені не було, бо багато хто про мене знає по війні, що я не “фейковий”. Плюс я в “Інвіктусі”, – тішиться Мусяк.

Першою дівчиною, що отримала статус, стала Катерина Приймак із позивним “Зойка”. Вона несла службу в лавах медбату “Госпітальєри” ДУК/УДА в 2014-2015 роках. Працювала в селищах Піски й Широкине, на шахті “Бутівка”, проводила вишколи з тактичної медицини для новобранців. Зойка зупиняла кровотечі, вивозила, підтримувала – всі, хто служив із нею, заявляють, що дівчина заслуговує на статус УБД.

Катерина зізнається, що подала документи на статус під тиском друзів. Мовляв, сама ще довго відкладала б цю справу.

“Зібрала три свідчення від тих, хто на момент мого перебування з зоні АТО мав статус УБД, – розповідає Приймак. – Попередні два свідчення в мене були зроблені ще в 2015-му чи 16-му році. Я зібрала їх, бо хотіла подаватися на “місцеве” УБД, але так і не подалася. За свідчення, яке я робила вчора, я платила. Але мені сказали, що є нотаріуси, готові безкоштовно це завірити. Вартість залежить від нотаріуса. Серед громадських організацій, які допомагають ветеранам, можна пошукати нотаріуса, який це зробить безкоштовно”.

Культурологиня за освітою, до війни Приймак працювала медіаторкою в PinchukArtCentre. Сьогодні Катерина представляє “Жіночий ветеранський рух“, а також працює в проєкті “Без броні ГО “Студена”, є волонтеркою ініціативи “Ветеранська дипломатія”, в рамках якої за кордоном розповідає про російську агресію на території України.

У ті ж роки, що й Зойка, ніс службу у “Правому секторі” й Олександр Снісар. Перш ніж потрапити до Добровольчого корпусу, воював у батальйоні “Айдар” (ще до того, як той був “легалізований” у ЗСУ).

До війни Сашко займався будівництвом, зараз повернувся до звичної роботи, а крім цього, працює рятувальником. Він намагався отримати статус УБД ще до прийняття закону.

“Дуже довго мою справу розглядали, і не було, як кажуть, політичної волі, щоб добровольці отримували статус учасників бойових дій, – розповідає Снісар. – Отримували тільки поранені бійці, або загиблі (посмертно), через шалені судові процедури. Цим займалися волонтери з рідними чи безпосередньо з бійцями. А для здорових бійців [добровольчих структур], які брали участь у бойових діях, взагалі не було мови, щоб хтось щось отримав. Ті, хто рипалися – їм постійно була відмова, постійно, так би мовити, “не в порядку документи”, тобто щоразу нові і нові документи треба було збирати. І не було гарантії, що все пройде”.

Олег Рибальченко пішов на війну студентом історичного факультету Київського національного університету ім. Шевченка. Приєднався до батальйону “ОУН”. Воював у Пісках 2014 року. Після повернення закінчив навчання, отримав повну вищу освіту.

“Для отримання статусу було необхідно зібрати всі передбачені законом документи, – говорить Рибальченко. – Раніше я вже подавав документи на отримання посвідчення бійця-добровольця в Києві, у КМДА. Це в порядку визнання добровольців на місцевому рівні. Документи пролежали в КМДА приблизно півроку. Після прийняття змін до закону та визнання добровольців отримав дзвінок із проханням забрати пакет документів. Тому практично всі папери були готові і зібрані”.

Серед тих, хто вже отримав статус УБД – Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі”, командир першої штурмової роти ДУК “ПС”, а також Андрій Гергерт “Червень” – командир командир 8-го окремого батальйону “Аратта” УДА, який зараз бореться з онкологією.

“Паперовий” фронт та його героїні

Прийняттю закону, що віднедавна почав працювати, передувала своя “війна” – у правовому й бюрократичному полі. Одними з тих, хто лупав цю скалу, стали активістки ГО “Добровольці” Анна Демиденко й Анастасія Римар.

“Ми ніколи не кидали цю справу, не розчаровувалися й вірили, що зможемо довести її до кінця, – говорить Анна Демиденко. – За цей бачили дуже багато людей, які на певному етапі активно долучалися, а потім зникали. Ми використовували кожну можливість, щоб нагадати про цю проблему, шукали союзників, працювали над самим нормативно-правовим врегулюванням”.

На початку війни Демиденко була в штабі “Правого сектору”. Анна згадує: “Звісно, в 2014 році було не до статусів, але хлопці гинули, отримували важкі поранення. Стало ясно, що соціальних гарантій вони не мають, і вся допомога їм іде лише силами людей та в ручному режимі. Це було важко і несправедливо”.

Її чоловік Антон пішов добровольцем у батальйон “Донбас”, отримав поранення в Лисичанську й довго лікувався.

“Я бачила, які процеси відбуваються в таких випадках в офіційних підрозділах, натомість за кожного добровольця потрібно було домовлятися окремо. Пам’ятаю, як у 2014 році у військовому шпиталі начмед пояснював, що не має права приймати цивільних (а по суті, такий був статус добровольців). Далі ситуація стала ще напруженішою – родини втрачали своїх рідних, приходили й питали що їм робити, а закони говорили: “ви ні на що не маєте права”. Щоб вирішити цю проблему на державному рівні, потрібно було організовуватися, тому в 2015 році була створена “Служба соціального захисту добровольців”. З того часу ми з Настею Римар декілька разів міняли організаційну структуру, але не зупиняли боротьбу”, – розповідає Анна Демиденко.

Для Анастасії Римар ця битва також стала особистою.

“Я після Майдану також долучилася до “Правого сектору”, в Деснянському районі Києва. В кожному районі тоді створювали волонтерські служби, – згадує дівчина. – У районі була ціла група хлопців, які з перших днів поїхали на війну добровольцями. Їхнім командиром був “Шершень” (Андрій Прищепюк). Він загинув у серпні, а в жовтні загинув ще один боєць із групи – “Хруст” (Олександр Підлубний). Добре пам’ятаю, як намагалися щось зробити для їхніх родин, збирали самостійно кошти. Це була якась дика ситуація – комусь держава допомагала, а комусь – ні”.

Побратими-добровольці цінують внесок дівчат.

“Я дуже хотів би подякувати насамперед оцим двом дівчатам, Ані й Насті, ГО “Добровольці”, а також команді міністра у справах ветеранів Оксані Коляди за те, що вони реально доштовхнули цю тему, – говорить доброволець ДУК “ПС” Володимир Мусяк. – Рідко про це хтось говорить, зокрема у ЗМІ, а за всі ці роки війни Аня й Настя займалися постійною роботою з приводу наших поранених і вбитих та членами їхніх родин. Це зараз вони стають відомі, бо добровольцям почали давати УБД. А насправді дівчата працювали й у минулі роки!”

Зараз, крім допомоги з отриманням статусу учасника бойових дій, ГО “Добровольці” також збирає пакет документів для важкопоранених бійців добробатів та родин загиблих героїв. Спільно з Міністерством у справах ветеранів розробили пакет документів зі зразками документів. Активістки консультують, за потреби перевіряють документи, допомагають із пошуками свідків та нотаріусів.

“Наша організація мала мету – добитися соціального захисту добровольців на державному рівні, а наша місія – офіційні статуси кожному, хто захищає нашу країну”, – говорить Анна Демиденко.

За словами представниць “Добровольців”, у 2015 році вони познайомилися з Лесею Василенко та Іриною Лоюк із ГО “Юридична сотня” і з того часу разом зробили все можливе для прийняття закону.

“Проблема була не лише в законах. Наприклад, із 2015 року з’явилася можливість для родин загиблих добровольців отримувати статус “член сім’ї загиблого”, а для поранених, які мають групу інвалідності – статус “інвалід війни”. Проблема була в документах – майже нереально було отримати офіційне підтвердження, необхідні для оформлення статусів. Я пишаюся, що ми зробили майже неможливе. За кожним пакетом документів є історія, яку ми пройшли разом”, – зазначає Демиденко.

Закон про надання статусу УБД добровольцям приймався важко, але була підтримка ветеранської спільноти, зазначає Анна.

“Коли створили Мінвет, [міністр у справах ветеранів у 2018-2019 рр.] Ірина Фріз дала слово, що питання добровольців буде вирішуватися. Закон складний, ми не хотіли відкрити “ящик Пандори” і дати можливість скористатися ним негідникам, тому розуміли, що важливі запобіжники. У Раді було багато гарячих дискусій та обговорень, на жаль, не всі учасники процесу розуміли складність ситуації, але ми постійно тримали ситуацію на контролі. Було все – скандали, маніпуляції, але всі вистояли. І ми з Настею пишаємося, що наша місія майже виконана”, – говорить Анна Демиденко.

Підсумовуючи, Анна виділяє серед тих, кому варто дякувати за підготовку закону, Лесю Василенко із “Юридичної сотні” (нині – депутатка від “Голосу”); співавторку закону Вікторію Дідич із тієї ж “Юрсотні”; обох уже колишніх міністерок у справах ветеранів Ірину Фріз та Оксану Коляду, ветерана АТО, активіста “Руху ветеранів України” Жору Турчака – “він вів жорсткі переговори на всіх рівнях, підтримував на всіх етапах, наш чудовий друг”.

Шлях отримання статусу УБД добровольцями

Дія закону поширюється лише на тих добровольців, що несли службу в період АТО, й не поширюється на період ООС (після 30 квітня 2018 року).

У тексті закону йдеться: “До переліку учасників бойових дій включаються особи, які у складі добровольчих формувань, які були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, протягом не менше 30 календарних днів, у тому числі за сукупністю днів, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, перебуваючи безпосередньо в районах АТО в період її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення зазначених заходів, у взаємодії зі Збройними Силами України, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, Національною гвардією, Службою безпеки України”.

Існує декілька способів отримання статусу учасника бойових дій добровольцем.

Подати найпростіший пакет документів:

• заява в міжвідомчу комісію (01001, м. Київ, пров. Музейний, 12),
• копія паспорта,
• копія ідентифікаційного коду,
• дозвіл на обробку персональних даних,
• фото,
• три свідчення про перебування в зоні бойових дій від тих, хто на той момент мав УБД.

Останній момент не настільки й простий – адже навіть військовослужбовці Збройних сил, які пліч-о-пліч воювали з добровольцями у 2014-2015 роках, не завжди самі вже мали статус УБД. Тож іноді свідків доводиться вишукувати.

“Зібрати документи не так складно, – говорить Володимир Мусяк. – Скажімо, я побачив пост якогось добровольця, він не знав, де йому взяти свідчення. Йому елементарно порадили написати: “Пацани, в такі-то роки був там-то, там-то. Хто був у ті самі роки– ЗСУшники – озвіться! Я вам доведу, що я там був, а ви, якщо захочете, за мене засвідчите!” Все. Насправді, безліч варіантів існує, як зібрати документи, і це не має стати перепоною ні для кого”.

Мусяк додає, що бюрократія в цьому процесі мінімізована, при тому, що вжито максимальних заходів, щоб не допустити “фейкових добровольців. “Такі, на жаль, будуть лізти, але їх не можна допускати”, – каже Володимир.

Точний перелік необхідних документів, а також альтернативні шляхи можна з’ясувати на сторінці ГО “Добровольці”.

“Ідіть і робіть, бо це не так складно, як на перший погляд комусь здається, – радить Катерина Приймак. – Треба тільки зробити перший крок із дому назустріч бюрократії – і подолаємо всі перепони!”

“Ніхто не скаже синові: “Раз у твого баті нема папірчика, значить, він не воював”

Хоч би якими були шляхи опитаних добровольців на війні, всі вони стверджують, що йшли туди не по статус і не по соціальні пільги.

Визнання добровольців на офіційному рівні – це в першу чергу не про”корочку”, а про вдячність суспільства й держави. “Це означає, що держава нарешті визнала подвиг добровольців!” – переконана Катерина Приймак.

“Для мене особисто – це точно не пільги і не плюшки, – говорить Володимир Мусяк.

– ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ ВИЗНАННЯ. ВИЗНАННЯ ПЕРЕД МОЇМ СИНОМ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ВИРОСТЕ, І ЙОМУ НЕ СКАЖУТЬ, ЩО ЙОГО БАТЬКО БУВ У НЕЗАКОННИХ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАННЯХ.

Ніхто не скаже синові: “Раз у твого баті нема папірчика, значить, він не воював”.

“Це визнання держави, того чину, який робили хлопці і дівчата. Бо хтось просто не дочекався мобілізації. В моєму випадку мені у військкоматі просто відмовили, тому я пішов у добровольчий підрозділ захищати свою державу. І це я особисто зробив у першу чергу для своєї дитини. От серйозно!” – стверджує Мусяк.

“Ну і тим більше, я історик за освітою, я розумію – Українська повстанська армія довго була не визнана… Треба уже щось міняти! – додає Володимир. – Треба говорити, що українці вміють і будуть битися за свою землю постійно, в усі роки, всі епохи. І ці люди мають від держави отримати, можливо, навіть певні гарантії. Так що хай ідуть. Вони не забирають чуже, вони відстоюють своє. Те, що вже заслужили”.

Для Олександра Снісара статус УБД – “це в першу чергу визнання для навколишнього середовища, адже дехто дотепер думав, що доброволець – це якийсь бандюга, чи непотріб”

“Для мене це полегшення, чесно скажу. А пільги – я ще не знаю, як ними користуватися… Наприклад, проїзд у громадському транспорті, саме елементарне… Донька в мене є – при влаштуванні в садочок, можливо, будуть якісь привілеї…” – зазначає ветеран.

“Я б рекомендував не вагатися, а збирати документи та подавати їх для отримання статусу, – переконаний Олег Рибальченко. – Бо з самого початку війни почала з’являтися інформація, що статуси УБД часто отримують незаслужено різноманітні “тиловики” й “туристи”, а добровольці натомість воюють без статусів і зарплат. Тому якщо держава визнає добровольців та створює механізм оформлення статусу, цим треба користуватися”.

Оригінал: https://novynarnia.com/2020/03/14/pershi-dobrovoltsi-otrimuyut-ubd/?fbclid=IwAR35oylPUnSunpUdh4L7pZaCN7lUpuh6bjW0MWyC1MDnP_QDrWZYclGL79E