Анастасія із Запоріжжя переїхала до Кримського півострову задовго до анексії через рекомендацію лікаря “змінити клімат” її чоловіку. З 2014-го її життя сповнилось постійними переживаннями. Спочатку – через невизначеність внаслідок окупації, приниження та погрози населенню, яке мало проукраїнські погляди. Потім – через відсутність лікування для чоловіка, а після його смерті – відмову місцевої влади у похованні. Після кількох допитів правоохоронців щодо сина, який служив в ЗСУ – жінка вирішила покинути Крим. Вже у Запоріжжі, вона звернулась до правозахисників, які їй допомогли подати скаргу до ЄСПЛ, щодо порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур та іншого нелюдського поводження). На зараз суд прийняв скаргу до розгляду.
Історія цієї жінки – не поодинока, вона схожа на життя тієї частини проукраїнськи налаштованих мешканців Криму, які з моменту окупації півострова стали заручниками обставин й досі залишаються під російським впливом нелюдського поводження та психологічних тортур. У червні 2024 року, ЄСПЛ вже оголосив рішення по суті в першій міждержавній справі «Україна проти Росії (щодо Криму)», визнавши існування численних порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму з боку держави-агресора.
Анастасія проживала в Запоріжжі з самого народження, де 37 років працювала головним бухгалтером на залізниці. Її чоловіку Віктору, у 1996 році через погіршення здоров’я лікарі порадили змінити клімат. Саме з цієї причини подружжя переїхало до селища Автономної республіки Крим, де мешкала рідна тітка Анастасії.
“Син тоді мав гарні успіхи у навчанні і залишився у Запоріжжі. А ми з Віктором почали жити на два міста. Навесні їхали до Криму, а у зимовий період повертались до Запоріжжя”, – розповідає жінка.
Каже, як жили у Криму – кілька років доглядала за хворою тіткою, яка у 2001-му році померла. Коли постало питання вступу у спадщину, жінка знялася з реєстрації у Запоріжжі та зареєструвалась за новою адресою в кримському селищі. Віктор реєстрацію не змінював.
У січні 2005-го у чоловіка Анастасії стався гіпертонічний криз: він за місяць схуд на 15 кілограмів та отримав діагноз «гіпертензія, цукровий діабет ІІ типу». Подружжя продовжувало жити, по можливості, на два міста.
Для тих хто жив у Криму, 27 лютого 2014-го стало датою початку окупації. Саме тоді на вулицях автономної республіки з’явились російські військові та бронетехніка, були захоплені будівлі кримського уряду та парламенту автономії. Вже 21 березня рф прийняла закон, відповідно якого громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають у Криму, визнаються громадянами рф.
Анастасія каже, що жити в умовах окупації було гнітюче для подружжя. Тоді й постав складний вибір між отриманням та відмовою від російського громадянства. З одного боку, невизначеність у разі відмови в отриманні паспорта рф, з іншого боку – потрібно було захистити право на проживання у своїй квартирі:
“Я довго думала як вчинити. Віктор хворів і для нього було краще продовжувати жити на півострові. Однак він, як і я, не бажав змінювати громадянство України. Врешті, щоби зберегти право на житло та мати можливість купляти хоча б певні ліки, я була вимушена отримати нав’язане громадянство рф”.
Дійсно, у разі відмови від громадянства рф, перед проукраїнськими кримчанами постала прірва невизначеності щодо подальшого життя на півострові. Частина з них виїхала на материкову частину України: за даними міністерства соцполітики України це більше 7000 осіб станом на 07.05.2014. Також агентство ООН у справах біженців оцінило кількість внутрішньо переселених осіб у 10 тисяч, більшість з яких — кримські татари, а третина — діти.
Адвокатка Правозахисної Групи “СІЧ” Марина Кіптіла, яка нині допомагає Анастасії у правових питаннях, пояснює, що фактично, це була примусова зміна громадянства:
“Відмова від отримання громадянства рф автоматично переводила людей у статус іноземних громадян, які знаходяться на території рф без наявних для цього необхідних дозвільних документів. Звісно, відсутність російського паспорту впливало на базові права і ускладнювало життя на території півострова”.
Анастасія розповідає, що тоді поїздки до міста Запоріжжя були дедалі складнішими, оскільки дорога стала важкою та виснажливою: величезні черги на блок-постах, тривала перевірка документів, тощо. Ще й чоловік себе почував все гірше.
“У 2017 році у Віктора виявили онкологічне захворювання підшлункової залози. Він потребував лікування, яке не міг отримувати на півострові, через заборону проходити лікування громадянам України, які відмовилися від отримання російського громадянства. Після перенесеної у 2020 році хвороби на «Covid», стан здоров’я чоловіка погіршився настільки, що він зліг”, – додає Анастасія.
З 24 лютого 2022 року пропускні пункти між контрольованою українською владою територією і Кримом перестали працювати. Подальша окупація частини Херсонської області, прилеглої до переїзду, фактично унеможливило поїздки з території, контрольованої Україною, до Криму і назад. Подружжя виїхати не наважилось через побоювання, що хворий чоловік не переживе важку дорогу у 1200 км. до Запоріжжя. Тому продовжували проживати в окупованому Криму.
“Тоді настали найскладніші часи. Наш син, який мешкав у Запоріжжі, у березні 2022 року вступив до лав Збройних сил України. У червні 2022-го помер Віктор. Я жила у селищі, де всі один одного знали, і до мене почали приходити співробітники правоохоронних органів рф у супроводі невідомих (не місцевих) людей. Задавали питання щодо місця перебування сина. Мені дедалі ставало страшно”, – ділиться жіка.
Каже, невідомі питали де син, чим займається, чи не перебуває на службі у ЗСУ:
“Я була налякана, казала, що він працює на державному підприємстві та має відстрочку від служби. Але, тоді я помітила страшну тенденцію: ті батьки, чиї сини проживали на материковій частині України та могли бути військовими, невідомо за яких обставин зникали. Один чоловік похилого віку, у якого два сина воювали за Україну, також одного дня зник. Повернувся через 1,5 місяці, нічого не розповідав (та й всі боялися будь-яких розмов), але невдовзі із ним стався інсульт (ймовірно, через пережите під час зникнення)".
Після того, як до Анастасії втретє прийшли із допитом, син наказав тікати з селища та ховатися. Тому, у липні 2023 року, після останнього візиту дільничого інспектора, жінка почала переховуватись у подруги в іншому селищі неподалік:
“Я не брала із собою ні речі ні документи через страх, що приверну увагу. Тоді було літо, спека. Через хвилювання погано себе почувала. Подруга хотіла викликати для мене швидку, але мені було лячно, що знайдуть, тому відмовилася. Врешті вирішила, що для збереження свого життя та лікування треба якимось чином виїхати з Криму", – згадує Анастасія.
У вересні 2023-го знайомі Анастасії їхали на машині з півострову у Харків і вона змогла виїхати із ними у Запоріжжя. При цьому, у жінки не було з собою речей, документів, грошей тощо. Каже роспаспорт загубила, коли ховала чоловіка і його не відновлювала, бо не треба:
“Я приїхала в одній сукні, в якій тоді пішла зі свого дому. Після усього пережитого, суттєво погіршився стан здоров’я, з’явились проблеми із серцем. Вже в запорізькій клініці довго лікувалась, тоді надали мені 2 групу інвалідності".
Жінка каже, що після приїзду в Запоріжжя, не знала як діяти і подруга їй порадила звернутись по допомогу до Правозахисної Групи “СІЧ”. Адвокатка Марина Кіптіла, ознайомившись з історією жінки, запропонувала підготувати документи для подання до Європейського суду з прав людини.
“З часу анексії Криму, життя Анастасії було сповнене постійними переживаннями. А з початком повномасштабного вторгнення рф, почались допити правоохоронців. Анастасія була налякана, її стан здоров’я значно погіршився. Оскільки вдома був безпорадний хворий чоловік, вона не мала можливості пройти стаціонарне лікування. А після смерті чоловіка, не змогла його поховати, врешті тіло довелося кремувати, що було теж болісним для Анастасії”, – пояснює Марина Кіптіла.
Адвокатка каже, що все це не було виправданим та становило нелюдське поводження та психологічні тортури для жінки й додає:
“Неможливість де-факто переміщення з території, контрольованої Україною, до Криму і назад, після 24 лютого 2022 року було триваючим порушенням права Заявниці на свободу пересування”.
Додавши всі обставини, адвокатка подала скаргу до ЄСПЛ щодо порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур та іншого нелюдського поводження), яка була прийнята судом до розгляду.
“Я Україні не зраджувала, – додає Анастасія, – це вона мене лишила в Криму: один на один з онкохворим чоловіком без допомоги. Ви б знали, як люди в Криму чекають! Вони бояться про це говорити, але чекають”.
Історія Анастасії дійсно схожа на життя тієї частини проукраїнсько налаштованих мешканців Криму, які з моменту окупації півострова стали заручниками обставин й досі залишаються під російським впливом нелюдського поводження та психологічних тортур. У червні 2024 року, ЄСПЛ оголосив рішення по суті в першій міждержавній справі «Україна проти Росії (щодо Криму)», визнавши існування численних порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму з боку держави-агресора.
Зазвичай, при зверненні до ЄСПЛ, заявнику необхідно дотримуватись 4-місячного строку, передбаченого у статті 35 Конвенції. Однак, саме в цьому випадку, пояснює адвокатка, терміни не вважаються порушеними:
“Заявниця, перебуваючи в Криму, не могла звернутися до суду зі скаргою, оскільки боялася за своє життя. Лише виїхавши з окупованого Криму, у неї з’явилася така можливість. Саме тому 4-місячний строк на звернення до ЄСПЛ не вважається пропущений”.
Марина Кіптіла додає, що рф перестала бути Високою Договірною Стороною Конвенції 16 вересня 2022 року і саме тому строк звернення до ЄСПЛ, навіть для тих порушень які тривали довше, починає свій перебіг 16.09.2022:
“Відповідно до Статті 58 Конвенції, сторона Конвенції, яка перестає бути членом Ради Європи денонсує (припиняє чинність) Конвенції зі спливом шестимісячного строку. Це не звільняє державу від її зобов’язань за цією Конвенцією стосовно будь якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов’язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.”
Поки розгляд справи в ЄСПЛ триває, правозахисниця допомагає Анастасії відновити її законне право на пенсійне забезпечення.
Проєкт Civil Society Promoting Resilience in Ukraine реалізується консорціумом на чолі з Danish Red Cross у партнерстві з Danish Refugee Council та Dignity та за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.