23 липня 2025 року пройшов дев’ятий етап обміну військовополоненими між росією та Україною. Разом із захисниками повертаються й сотні цивільних українців. За словами Координаційного штабу, Україна забезпечує звільненим реінтеграцію до суспільства. Вони отримують усе необхідне: медичну допомогу, реабілітацію, належні грошові виплати. З якими проблемами стикаються постраждалі на практиці та чому не діє державна допомога далі у нашій статті.
Більшість незаконно позбавлених волі наших громадян провела в полоні рф місяці, а то й роки. Піддавались тортурам, психологічному тиску, жорстокому поводженню. Звільнення не означає повернення до нормального життя. Через важкий психоемоційний стан часто з постраждалими важко працювати. Вони потребують особливого коректного ставлення, лікування, соціалізації та координації дій в отриманні належної допомоги. Хоча закон (про нього трохи нижче) і передбачає для них підтримку, на практиці вона важко доступна на місцях. Відновлення та реабілітація фактично лежать на плечах самих постраждалих і громадських організацій, які заповнюють вакуум, залишений державою.
Закон є, але він «на паузі»: чому держава не встигає з допомогою.
Для комплексної та довгострокової роботи зі звільненими особами, їхнього відновлення та повноцінної реінтеграції в Україні ухвалили:
1) Закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» від 26.01.2022р.
2) Постанову КМУ «Про затвердження Порядку проведення відновлювальних заходів, заходів з адаптації, підтримки осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, після їх звільнення» від 15.03.2024р.
Ці документи передбачають соціальний і правовий захист для цивільних осіб, які перебували в російському полоні. Гарантують житло, медичну та психологічну допомогу, грошову допомогу, соціальні послуги та підтримку після звільнення.
Надання таких послуг здійснюється:
– виконавчими органами сільських, селищних, міських рад;
– районними, районними в м. Києві держадміністраціями;
– районними, районними в м. Києві військовими адміністраціями.
Нацсоцслужба безпосередньо контролює процес надання соціальних послуг і забезпечення прав та інтересів звільнених осіб. Окремо законодавство регулює питання навчання відповідних кадрів – фахівців на місцях, які мають надавати соціальні послуги.
Та на практиці виявляється, що закон не працює. Реальної допомоги більшість постраждалих не отримують. Причини в організаційному та правовому хаосі. Нацсоцслужба все ще розробляє концепції, стратегії, методичні інструкції щодо реалізації наданих повноважень. Хоча пройшло вже більше року з часу прийняття відповідної Постанови КМУ. Результат – механізми реалізації законодавчих норм або взагалі не розроблені, або не виконуються.
Що саме не працює та які проблеми очікують звільнених цивільних вдома:
- Людям ніде жити. Звільнені особи, житло яких залишилось на окупованій території вимушені винаймати житло за власних кошт або жити у приймах. Уряд не передбачив житлових фондів для звільнених.
- Страховий стаж. Період полону не зараховується до трудового стажу бо незрозуміло, хто платить ЄСВ.
- Соціальні послуги. Не здійснюється навчання фахівців щодо надання соціальних послуг та соціальної підтримки на місцях. Органи державної влади не відстежують, як працюють гарантії, надані законодавством. Низка соціальних гарантій з реабілітації, лікування, соціальних і правових послуг на місцях майже не виконуються.
- Психологічна та медична підтримка. Її повинні надавати сімейні лікарі, які не мають відповідного досвіду та ресурсів його отримання.
Цивільні з полону – рана не тільки України. Досвід інших держав у наданні допомоги.
Проблема повернення цивільних з полону та їх адаптації не нова для світу. Після збройних конфліктів різні країни стикалися з подібними викликами. Серед них:
Колумбія.
Після десятиліть конфлікту з ФАРК (революційні збройні сили) уряд створив спеціальну агенцію з реінтеграції. Людям, які поверталися з полону, надавали соціальне житло, медичну і психологічну допомогу, навчання, нову професію. Велику роль відігравали церкви та громадські платформи, які допомагали з адаптацією в громадах.
Руанда.
Після геноциду у країні влада створила програми реабілітації і реабілітаційні центри на місцях. Тих, хто пережив полон або насильство повертали у громади. Реалізовували цю програму спільно: уряд, Червоний Хрест, релігійні організації. Ключовим елементом було навчання та спеціальна підготовка місцевих медиків і священиків.
Боснія і Герцеговина.
Після конфлікту в 1990-х впровадили мережу місцевих центрів реінтеграції. Юристи, психологи, медики – усі працювали з постраждалим в одному місці. Людей супроводжували соціальні робітники «помічники реінтеграції», які були своєрідними соціальними наставниками.
Ірак та Сирія.
Після бойових дій проти ІДІЛ уряди за підтримки ООН і Норвезької ради у справах біженців організовували табори постізоляційної підтримки, де людей забезпечували базовими речами, медичною допомогою, документами та належною інформацією.
Конвенція ООН проти катувань та Стамбульський протокол (глобальний стандарт документування тортур) чітко вказують, що держави зобов’язані забезпечити постраждалим належну реабілітацію. Зокрема, медичну, психосоціальну, правову та соціальну підтримку. Але в Україні ці зобов’язання досі не реалізуються в повному обсязі.
Громадські ініціативи – головний тил для звільнених.
На тлі байдужості або неготовності державного механізму, громадські та благодійні організації беруть на себе роль координаторів і виконавців закріпленої у законі допомоги. Вони дізнаються про звільнених, надають першу психологічну, юридичну, соціальну підтримку й подальший супровід. Вони документують воєнні злочини, допомагають отримати статус, оформити грошову допомогу та проходити реабілітацію.
Громадський сектор в Україні став фактично тою єдиною злагоджено працюючою мережею, зусиллями якої звільнені з полону отримують реальну допомогу.
Вижити – це ще не означає автоматично повернутися до нормального життя. Юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна працює безпосередньо з колишніми полоненими і каже, що вони часто у розпачі й найгірше – не бачать майбутнього.
«Полон назавжди змінює людину. Психологічно важкі наслідки, відчуття власної безпорадності та порожнечі. Саме тому потрібна максимально функціональна й доступна система підтримки на місцях. Кожна громада має мати “точку входу” зрозумілу і просту для звільнених. Щоб людина знала, куди можна звернутися як за першою, так і за подальшою допомогою – документальною, юридичною, житловою, психологічною. Без злагодженої системи допомога розпливається й втрачається», – каже Юлія.
Проблем багато, але вони не безвихідні. Щоб система запрацювала, потрібні конкретні кроки, прості, але чітко скоординовані. Частину з них вже пропонують фахівці та правозахисники:
– Міждисциплінарний підхід. Всі установи МОЗ, Пенсійний фонд, Мінсоцполітики, слідчі, громади мають працювати разом, обмінюючись інформацією та координуючи допомогу між собою.
– Підготовка спеціалістів. Соціальні працівники, лікарі, юристи на місцях мають пройти спеціальне навчання для роботи з цією категорією населення.
– Створення реєстру звільнених. Щоб громади знали, скільки звільнених осіб у них проживає, які потреби мають і яку допомогу вже отримали.
– Створення соціального житлового фонду. Створення або оновлення фонду тимчасового житла – одна з найбільш актуальних потреб.
– Впровадження засад Стамбульського протоколу. Медики мають бути навчені фіксувати наслідки катувань та жорстокого поводження. Це важливо для подальших юридичних справ та майбутньої реабілітації.
Повернення додому – шлях до гідного життя.
Україна повертає своїх людей. Але якщо ці люди після повернення не мають ані дому, ані статусу, ані допомоги, ми їх втрачаємо знову. Не фізично, але морально й соціально.
Досвід інших країн показує: соціальна адаптація – це процес, а не подія. І його мають вести не лише активісти, а й держава. Але поки держава лише запускає механізми, люди виживають завдяки роботі громадських ініціатив. Вкотре громадське свідоме суспільство підставляє плече там, де держава не встигає.
Це не має тривати вічно. Потрібна державна воля, реальні дії, не просто нормативні документи. Люди, які повернулись із полону, вже пройшли своє пекло. Вони заслуговують на повноцінне життя у своїй країні. Потрібна системна політика, дієвий та контрольований механізм підтримки, фінансування, міжвідомча співпраця. Громадський сектор та державні органи мають діяти разом. Ми не можемо дозволити собі знову втрачати тих, кого так важко рятували.
«Ця стаття стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Уряду Канади.
Думки, висловлені в цій статті, є думками авторів і не повинні приписуватися МКЗБ, її донорам або державам-учасницям».