Валентина — цивільна українка, яку у 2017 році викрали бойовики так званої «ДНР». Після звільнення з полону вона не побоялася відкрито свідчити про злочини, які пережила. Згодом Валентина виграла суд проти корпорації ДТЕК, де працювала, і повернула заробітну плату за час незаконного позбавлення волі. Новим етапом її боротьби став позов до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої полоном і катуваннями. Чи став суд на бік жінки та які перспективи отримати таку компенсацію — розповідаємо у цій статті.
Як Валентину незаконно позбавили свободи
Історія Валентини Бучок почалася 3 лютого 2017 року, коли її забрали озброєні невідомі серед білого дня в Донецьку. Вона працювала електромонтеркою, мала проукраїнську позицію і за це стала мішенню для бойовиків так званої «ДНР». У день затримання вона їхала по робочих питаннях, зокрема щодо безпеки роботи в місті, де ситуація вже ставала небезпечною.
Жінку кинули в катівню “Ізоляція”, облаштовану в приміщенні однойменного артцентру в Донецьку. Тоді її звинуватили у «шпигунстві» і це був фактично політичний вирок. Людину утримували без реального права на захист і за 11 місяців незаконного ув’язнення вона пережила катування, приниження й повну ізоляцію.
Як почалася юридична боротьба
Після звільнення з російської неволі 27 грудня 2017 року, Валентина не зупинилась. Вона почала доводити, що її затримання було незаконним, а держава має відповідати за наслідки.
У цій роботі її супроводжує Правозахисна Група «СІЧ». Юристи допомогли їй виграти справу проти підприємства ДТЕК, у якому вона працювала. Тоді суд визнав, що вона не прогулювала роботу, а не могла виконувати трудові обов’язки через незаконне позбавлення свободи, тому має право отримати зарплату за цей період.
Далі команда «СІЧі» допомогла їй підготувати звернення до Європейського суду з прав людини, щоб зафіксувати порушення її прав на міжнародному рівні. Цей приклад важливий для тисяч українців, які пережили незаконне ув’язнення, бо такі справи не мають обмежуватися тільки українськими судами, а мають сягати міжнародного рівня відповідальності.
Позов про моральну шкоду і рішення суду
Нещодавно Валентина подала позов про відшкодування моральної шкоди завданої російською федерацією. Тут йдеться не про гроші як такі, а про юридичне визнання того, що з нею зробили: незаконне позбавлення волі, катування, знущання, тривале утримання і серйозне погіршення здоров’я та якості життя.
В цьому їй допомагала юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна. Вона пояснює, що такі справи завжди непрості, бо потрібно не просто розповісти, про злочин, а юридично довести кожен елемент — факт полону, обставини утримання і наслідки.
У результаті суд став на бік Валентини і ухвалив позитивне рішення, визнавши право на компенсацію моральної шкоди. Як каже Юлія Полєхіна, це важливий крок, але далеко не фінальна точка:
«Рішення суду означає, що наша держава визнала завдану шкоду. Але далі починається найскладніше — реальне виконання цього рішення і отримання компенсації. А це дуже довгий процес з багатьма нюансами».
Попри перемогу в українському суді, справа триває. Потрібно пройти етап виконання рішення і домогтися реального відшкодування. Але у справах проти держави-агресора це найскладніша частина, адже сьогодні не існує простого механізму, за яким людина могла б одразу отримати присуджені кошти.
Як пояснює правозахисниця, важливо розділяти два поняття: перемогу в суді та фактичне отримання грошей.
«Ми виграли справу в українському суді і отримали рішення про стягнення моральної шкоди з російської федерації. Тут важливо бути чесними: виграти в українському суді і реально отримати гроші — це дві принципово різні речі», — зазначає вона.
За її словами, складність таких справ пов’язана не з відсутністю доказів чи права людини на компенсацію, а з тим, що примусове виконання рішень проти іншої держави має свої обмеження у міжнародному праві.
Показовою у цьому питанні стала ситуація з рішенням Районного суду Гааги від 4 лютого 2026 року. Нідерландський суд відмовив українській компанії у виконанні рішень українських судів не тому, що поставив під сумнів сам факт завданої шкоди, а через принцип державного імунітету. Тобто держава має певний захист від примусового стягнення її майна в іноземних судах, навіть якщо йдеться про наслідки міжнародних злочинів.
Водночас це не означає, що звернення до українських судів не має сенсу. Навпаки — таке рішення є офіційним підтвердженням того, що людина постраждала, а росія несе відповідальність за завдану шкоду.
«Судове рішення — це документ, який фіксує відповідальність росії. Воно матиме значення у майбутньому міжнародному механізмі компенсацій, який зараз формується на базі Реєстру збитків Ради Європи і потенційно фінансуватиметься із заморожених російських активів», — пояснює Юлія Полєхіна.
За її словами, сьогодні не можна говорити про швидкий шлях, коли людина просто бере рішення українського суду і одразу отримує гроші із заморожених активів росії в іншій країні.
«Якщо ви думаєте, що завтра зможете піти з цим рішенням до Нідерландів, Франції чи Німеччини і стягнути гроші з арештованих рахунків — це не так. Реальна стратегія вимагає правильно обраної юрисдикції, правових підстав і готовності до довгого процесу», — наголошує юристка.
Історія Валентини Бучок – це приклад того, як людина після полону не зламалася і продовжила відстоювати свої права вже у правовій площині.
Ця справа також показує, що навіть через роки після пережитих злочинів можливо домогтися їхнього юридичного визнання. Але шлях до справедливості для постраждалих від війни не завершується одним рішенням суду. Це тривалий процес, який сьогодні проходять тисячі українців, і результатом якого має стати не лише встановлення відповідальності росії, а й реальне відшкодування завданої шкоди.
Права людей, які пережили полон і катування, не мають терміну давності. Так само не має зникнути і питання відповідальності за злочини, які вони пережили.
Матеріал створено за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.