Директорка з розвитку Правозахисної Групи «СІЧ» Ольга Волинська виступила на заході Solidarity Day with Ukraine (Норвегія). Ми наводимо головні тези виступу Ольги перед норвезською та українською аудиторією.
Вітаю!
Я дуже вдячна за запрошення та вашу підтримку України у надзвичайно важкий час – час виснажливої боротьби за цінності демократії та свободи.
За увесь час роботи журналісткою – а це майже 20 років – я провела сотні інтерв’ю, написала безліч статей, зняла сотні репортажів, журналістських розслідувань, з десяток документальних фільмів і думала, що навчилася працювати з людським болем. Але я дуже помилялась.
Повномасштабна війна показала, що не існує броні від болю… Якщо в тебе є душа, вона буде боліти, співпереживаючи чужому горю. Саме це і робить нас людьми.
Я довго думала, що мені розповісти вам саме у такий день – у 731 день повномасштабної війни, яка насправді триває уже 10 років.
Я хочу розповісти про мого колегу, який понад усе мріяв зробити фото, яке зупинить війну… Це неймовірно талановитий фотограф Макс Левін, світлини якого з найбільш гарячих точок публікували найвідоміші газети світу – Wall Street Journal, TIME, BBC, Associated Press, Reuters та інші.
На жаль, мрії Макса не судилося збутися. Російські військові холоднокровно убили фотографа пострілом в голову та груди. Коли через кілька тижнів важких пошуків слідчі знайшли його тіло – виявилось, що каска з написом PRESSA лежала всього у кількох метрах.
Росіяни добре знали, кого вони вбивають. Вони свідомо чинять воєнні злочини проти цивільного населення, насолоджуючись почуттям безкарності. Усього за 2 роки повномасштабної війни росіяни знищили майже 80 українських журналістів.
Мріям багатьох українців, як і Макса, теж не судилося збутися. Вони згоріли у вибухах пекельного ранку у цей день рівно два роки тому. Так само як і мої особисті мрії. Разом з 6-річним сином ми втікали в нікуди фактично з однією валізою. Коли ми зрештою опинились у безпечному місці, я вирішила робити все можливе для поширення правди про російські воєнні злочини проти мирного населення в Україні. Тому розгорнуті інтерв’ю про Макса та інших постраждалих від російської агресії – з’являються на сторінках міжнародних медіа, у моїх документальних фільмах та у моїй книзі.
Це голоси мирних українців, які сподіваються бути почутими, адже їхній досвід є своєрідним дзеркалом мільйонів українців, які переживають подібні трагедії щодня під обстрілами агресора.
Я не можу забути історію 86-річної Наталі Харакоз. Це поетеса та письменниця з Маріуполя, авторка 9 книг та 7 збірок поезії, які були перекладені багатьма мовами. Вона була першою жінкою – членкинею Національної Спілки письменників України. Вона не змогла евакуюватися з Маріуполя і померла у підвалі в умовах гуманітарної катастрофи: нестачі ліків, їжі та води і була похована у братській могилі просто на подвірї звичайної багатоповерхівки. Таких історій на жаль дуже багато.
Моє серце також зачепила історія 13-річного Ростислава Пічкура, який разом з батькам намагався евакуюватися у більш безпечне місце. Російські солдати обстріляли мирних та беззбройних жителів з танку – по ним стріляли як по живим мішеням. Хлопчик загинув. Про нього я теж розповіла у своїй книзі. Усього ж росія за два роки вбила понад 500 українських дітей та ще понад 1000 отримали поранення.
Ви мабуть знаєте, що сьогодні не існує жодного воєнного злочину, який би не скоїла і продовжує коїти рф на території України, адже агресор чхав на всі норми міжнародного права. Я працюю у Правозахисній Групі СІЧ, громадській організації, яка вже 10 років надає юридичну допомогу постраждалим від війни та документує російські воєнні злочини. Зараз директор – захищає нашу країну зі зброєю, а ми – продовжуємо боротьбу на правозахисному фронті.
Ми бачимо не лише зруйновані будинки та попелища замість затишних осель – ми щодня бачимо зруйновані людські долі, адже своєю стратегією агресор обрав знищення цивільного населення та української ідентичності загалом. Наші юристи документують незаконні викрадення та ув’язнення цивільних у підвалах за проукраїнську позицію, жорстокі побиття, сексуальне насильство, тортури голодом, холодом та електричним струмом, а також інші міжнародні злочини.
Перелічувати їх можна безкінечно – на сьогодні офіційно зафіксовано понад 125 000 воєнних злочинів агресора, але найстрашніше, що це стає повсякденною рутиною. І сьогодні вже нікого не здивуєш масштабами та жорстокістю дій російських військ. Що здається дивовижним – так це те, як українці продовжують стійко боротися та гуртуватися заради перемоги над агресором, незважаючи ні на що.
Приміром моїм особистим захоплення є волонтерка з Дніпра Ольга Зайцева, яка за 2 роки евакуювала понад 7 000 цивільних з найбільш гарячих точок і продовжує робити це щодня, ризикуючи життям. Ольга – звичайна жінка, економіст, яка 2 роки тому зробила свідомий вибір допомагати цивільним на лінії фронту. Вона вивозить з небезпечних територій не лише людей: поранених, хворих, одиноких – але й тварин. Поранених та скалічених війною тварин так багато, що їх уже нема куди доправляти. І зараз Ольга робить усе можливе, аби збудувати притулок для тварин у пам’ять свого загиблого друга, волонтера з Британії Кріса Пері. Саме Оля розповіла мені про хлопчика з окупованої території, який посивів у 5 років… І саме вона допомогла йому переїхати на безпечну територію, отримати необхідні речі та підтримку психологів.
Ще один приклад незламності – священик Василь Вирозуб з Одеси, який був учасником рятувальної місії на захоплений російськими військами острів Зміїний, щоб забрати тіла загиблих українських прикордонників. І – потрапив до російського полону на 70 днів, переживши жорсткі допити та знущання. Але після повернення продовжив роботу капеланом, будує церкву та допомагає людям.
Або подружжя лікарів – Андрія та Ольги Свист, які рятували поранених під обстрілами у лікарні в Бучі. У надважких умовах лікарі оперували тяжкопоранених дорослих та дітей, коли російські солдати розстрілювали цивільних на вулицях та вбивали медиків швидкої допомоги. Подружжю вдалося навіть організувати евакуацію пацієнтів і виїхати з Бучі за два дні до того, як лікарню захопили російські солдати.
З таких історій і складається український світ та майбутнє української перемоги, яке потребує невтомної підтримки. Світ уже ніколи не буде таким як раніше. І сьогодні Україна, зробивши свій вибір, платить дуже високу ціну, захищаючи цінності усього цивілізованого світу – цінності свободи, демократії та прав людини. І тому підтримка України як ніколи важлива, бо дає надію на перемогу світла над темрявою, на перемогу демократичних свобод над тиранією та безправ’ям.
Дякую.