Якщо вам здається, що вами не маніпулюють – значить ви в руках професіоналів.
Микита Непряхін
Насправді ми достеменно не впевнені, чи була ця історія результатом прорахованої маніпуляції, чи спрацював практично безвідмовний закон Мерфі (якщо щось може піти не так – воно піде не так), чи просто комусь пощастило, а комусь ні, та й більше скажемо – нам байдуже. Запустила маховик халепи людина, кожен крок якої передбачений нормативними документами, відходження від яких має бути зваженим та обгрунтованим, а самодіяльність – неприпустимою.
Лікар.
17.04.2018 на прийом до лікаря-невролога прийшов чоловік і попросив видати йому направлення до психіатра на ім’я дружини, за яку він сильно турбується й боїться. З його слів, у жінки була виявлена “страшна хвороба”, на фоні якої розвинувся серйозний розлад психіки: вона відмовлялась від їжі, тікала з дому, перебувала в страху й тривозі та втратила будь-який інтерес до дітей. Вислухавши чоловіка та переглянувши результати МРТ дружини, лікар-невролог зробив висновок про наявність у останньої серйозних психічних відхилень і прогресуючої хвороби, яка може призвести до тяжкого психічного розладу. Тим більше, стан дружини, зі слів її чоловіка, погіршується і погіршується.
Діючи сумлінно, правомірно, керуючись чинним законодавством та виходячи з принципів моральності та етики, лікар не залишився байдужим. Він виписав направлення на огляд жінки психіатром, зазначивши у ньому весь букет діагнозів, і видав чоловіку в руки.
І в той момент все полетіло шкереберть.
Чоловік забрав направлення і в той же день побив дружину й вигнав з дому (в якому вона, між іншим, зареєстрована), аргументуючи це небезпекою для нього та трьох спільних дітей. За її відсутності він потайки вивіз малечу у невідоме місце і всіляко перешкоджав спілкуванню з ними. Використовуючи для обгрунтування своєї позиції те саме направлення, він переконав службу у справах дітей в доцільності обмеження контактів дітей з мамою і визначення їхнього місця проживання окремо, з батьком. Мати була в розпачі. Для того, щоб мати змогу бачитись з дітьми, вона обстежилась на всі можливі загрози, включаючи психічні розлади, і скрізь отримувала висновок – безпечна для оточення, проблем нема. І ні відхилень, ні прогресуючих хвороб, ні необхідності в обстеженні у психіатра… Але у чоловіка на руках був документ, який продовжував відігравати свою роль.
Складно уявити, що змусило досвідченого лікаря водночас наламати стільки дров і видати те злощасне направлення.
Як він взагалі вів мову про психіатричну допомогу, не маючи ні запиту, ні згоди повносправної та дієздатної пацієнтки?
Як визначав її стан та динаміку без особистого прийому та медкартки, яка була у пацієнтки на руках?
Як зробив висновки про ризики й тенденції без фахової психіатричної освіти?
Як видав документ з конфіденційними й такими, що становлять лікарську таємницю, відомостями сторонній з точки зору закону людині?
Чому повірив чоловіку на слово, чому не перевірив розповідь про стан дружини?
Чому його не зупинили можливі наслідки порушення такої купи протоколів?
Повірив в благі наміри чи був упевнений, що жінка не заявить про порушені права?
Пазл починає складатися, якщо додати ще одну деталь.
ВІЛ-інфекція.
В 2016-му році жінка отримала позитивний результат тесту на ВІЛ, згодом діагноз підтвердився, вона стала на диспансерний облік і почала приймати антиретровірусну терапію. Подружжя жило разом, опікувалось спільними дітьми, але стосунки з року в рік погіршувались – про це свідчать числені виклики поліції на їх адресу, – і от нарешті в чоловіка трапилась нагода викреслити дружину зі свого життя й з життя дітей. І її не прогавив, скориставшись наявним діагнозом та “довірливістю” лікаря.
Для правозахисників подібні випадки не є чимось дивним. Зазвичай до прав людей, що живуть з ВІЛ, у медиків та інших державних службовців набагато менше пієтету, ніж до прав “здорових” людей. Вони готові повірити будь-якій інформації, почутій від будь-кого, адже упередження та стереотипи живучі навіть у професійних середовищах. До того ж не в кожного вистачає завзяття боротися, що, в свою чергу, призводить до ще більших безкарних порушень.
Повоювавши пару місяців самотужки, жінка звернулася по допомогу до правозахисників. В результаті за нашої ініціативи відносно лікаря було проведено службове розслідування, направлення на консультацію до психіатра без відома і згоди особи визнали порушенням ЗУ “Про інформацію”, ст. 32 Конституції України та ст. 286 Цивільного Кодексу України, оголосили догану, було подано позов до суду.
У позові було зазначено, що лікар порушив низку законів України, видавши направлення на обстеження у психіатра а) без запиту і згоди пацієнтки; б) зазначивши у ньому відомості, які становили лікарську таємницю; в) ці дії призвели до подальшого розголошення конфіденційної інформації необмеженому колу осіб та порушення прав жінки на сімейне життя та можливість опікуватись власними дітьми.
Перша інстанція на захист нашої клієнтки не стала. І це незважаючи на відверто недолугі і плутані аргументи сторони захисту. Представники лікарні наголошували, що права жінки були порушені через наявну в направленні інформацію через її психічний стан, а не через розголошення ВІЛ-статусу; що документ, створений без її запиту і згоди, був виданий через сумлінність і відповідальність лікаря, а інформація про її статус була жестом піклування про психіатра, для якого її інфекція становить небезпеку(!). І взагалі, обмежував права жінки не лікар, а її чоловік, тож ніякої провини медиків у тім нема.
Саме рішення суду не містить жодного посилання на норми законодавства, тож наступне слово – за апеляційним судом. Втрачені роки поневірянь він нашій клієнтці, звісно, не поверне, але відновити справедливість та компенсувати завдану моральну шкоду зможе допомогти.
Віримо у справедливість і сподіваємось, що ця історія стане певним щепленням медичних працівників від маніпуляторів та закону Мерфі.