Під час п’ятої Європейської конференції з демократії та прав людини в Крістіансанні (Норвегія) директорка з розвитку Правозахисної групи «СІЧ» Ольга Волинська провела панель “Вплив війни Росії проти України на свободу слова в Європі". Це була дискусія між Ольгою (правозахисницею, журналісткою, письменницею та кінорежисеркою) та Санітою Ємбергою (виконавчим директором RE.Baltica, Рига), до якої також приєдналась онлайн Василиса Степаненко (продюсерка оскароносного фільму “20 днів у Маріуполі", лауреатка Пулітцерівської премії).
Як журналістка та правозахисниця, Ольга має понад 15 років досвіду висвітлення корупції, порушень прав людини, проблем екології та соціальних питань як для українських, так і для міжнародних ЗМІ. Вона розповіла міжнародній аудиторії про ті величезні виклики, які нини постали перед українськими ЗМІ та журналістами. Далі публікуємо повний текст промови Ольги.
Вітаю усіх учасників конференції. Для мене честь сьогодні бути тут та представляти таку важливу тему.
Свобода слова та свобода медіа – у будь-які часи дуже важливі, адже захищають кордони демократії. Але особливо вони важливі у найтемніші часи, коли незалежна та відповідальна журналістика стає тим світлом та маяком, який показує правильний шлях розвитку суспільства та викриває злочини, які влада хотіла би приховати. А рівень свободи слова у країні – це індикатор демократичного розвитку країни.
На жаль, з повномасштабним вторгненням, росія не лише порушила територіальні кордони України. Вона атакувала свободу слова, яка на захоплених нею територіях теж опинилась під окупацією. Перше, що робили росіяни на окупованих територіях – захоплювали телевежі, знищували редакції, змушували журналістів перейти на свій бік, викрадали медійників.
І зараз ми кажемо не лише про тотальне знищення свободи слова, а про фізичне та моральне знищення українських журналістів, які російським режимом оголошуються терористами, навідниками та шпигунами…
Росія несе тільки смерть і розруху. Але, ракетами можна знищити будівлі і навіть цілі міста, однак неможливо знищити дух людей, які борються за свої справжні цінності: свободу, демократію та права людини. А свобода слова завжди була однією з найважливіших цінностей для українців. І саме в цьому наша велика відмінність від росіян.
Тому загрозою для Росії на окупованих територіях одразу стали журналісти.
За два роки та два місяці з початку повномасштабного вторгнення Росія скоїла біля 600 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. Це вбивства, викрадення та поранення журналістів, пошкодження редакцій, погрози, кібератаки, обстріли та захоплення телевеж. Це робилося для того, щоби створити інформаційний вакуум та викликати паніку у населення. 234 медіа припинили роботу через війну росії проти україни. Насамперед закривалися ті медіа, які потрапили під окупацію, і там, де були активні бойові дії. Але також закривалися і медіа, які були далеко від зони бойових дій. І це було пов'язано з економічними факторами. 76 журналістів загинули, серед них 10 – під час виконання професійних обов’язків.
Значок ПРЕСА тепер більше не надає додаткового захисту. Він грає роль червоної ганчірки для озвірілого бика російського режиму. Я знаю не один випадок, коли журналісти знімали опізнавальні знаки преси під час роботи в зоні бойових дій, щоб не потрапити на приціл до росіян. Цитата фотокореспондента Маркіяна Лисейко – «Спершу росіяни стріляли в журналістів, потім – в медиків, і тільки – потім в солдатів»…
Одним з таких яскравих прикладів є історія Макса Левіна.
Його не викрали, не поранили і навіть не вбили, а саме стратили. Російські військові.
Ціною власного життя він заплатив за бажання повідомляти правду.
Максим Левін був відомим українським документальним фотографом. Він висвітлював озброєну російську агресію в Україні з 2014 року. Якщо зараз це всім й так очевидно, то влітку 2014 року потрібно було прямо доводити, що Росія підтримує проросійські сили на сході України, що курують їх професійні російські офіцери. І коли російська пропаганда у цей час розповідала, що в Україні «громадянська війна» – Макс був серед тих українських журналістів, які це спростовували з перших днів війни.
Його фото публікували Wall Street Journal, TIME, BBC, TRT World, Associated Press, Reuters та інші міжнародні та українські видання. В кінці березня він загубив свій дрон з фото і під час пошуків дрона потрапив у російську засідку. Його вбили пострілом у груди та двома пострілами у голову. Неподалік місця злочину поліцейські виявили його каску з написом PRESS… і
Макс Левін мріяв зробити фото, яке зупинить війну, а зараз його фото показують, щоб пам'ять про нього жила.
Рф коїть ці злочини проти журналістів вже 10 років, з 2014 року.
Восени правозахисники ZMINA опублікували список кримських журналістів, які з 2014 року зазнали або зазнають кримінальних переслідувань з боку Росії. У цьому списку 19 імен. Серед них – журналіст-фрілансер Радіо Свобода Владислав Єсипенко та журналістка Ірина Данилович. 16 з них досі позбавлені волі. Єдиною їхньою провиною перед Росією є те, що журналісти обрали шлях професійної незалежної журналістики, а не шлях пропаганди.
Щонайменше двоє журналістів померли через відсутність медичної допомоги.
Журналістці з Керчі Ірині Данилович не надають медичної допомоги. Через відсутність лікування та ускладнення після хвороби вона частково втратила слух. Голодувала у знак протесту. Проте медичної допомоги так і не надали.
Станом на сьогодні, за даними ІМІ, у полоні росіян перебувають щонайменше українських 29 журналістів. І так само як і інші цивільні у російському полоні – вони страждають від російських воєнних злочинів: допити із застосуванням тортур, електричного струму, побиття, змушування співати російській гімн, ненадання медичної допомоги та відсутність доступу до незалежного адвоката та спілкування з рідними. На сьогодні процес звільненння цивільних абсолютно заблокований росією і вона робить усе можливе, аби приховати цей воєнний злочин.
Яскравий приклад – Станіслав Асєєв. 2.5 роки в російському полоні за те, що намагався правдиво висвітлювати події в окупованому Донецьку. Ми зняли документальний фільм про Стаса. І що мене найбільше вразило – це рівень жорстокості до цивільних українців в полоні: як людей били струмом до втрати свідомості під час допитів, змушували співати російський гімн, ґвалтували тощо. Лікар колонії замість того, аби допомагати – коли люди втрачали свідомість від катувань, робив укол, приводячи їх до тями і далі страждання продовжувались. Все це Стас описав у своїй книзі про Ізоляцію.
Ізоляція – це урок. Тоді ця катівня у Донецьку не привернула уваги міжнародної спільноти і не було суттєвої реакції, а сьогодні такі катівні – сотні на всіх окупованих територіях, що показує, що безкарність завжди породжує ще більшу безкарність.
Страждають не лише професійні журналісти, але також й громадські журналісти, блогери, фрілансери, активісти. Вони у зоні найбільшого ризику, оскільки як лідери думок є небезпечними для російського режиму.
Приклад – Сергій Цигіпа, якого викрали в Новій Каховці і вже рік тримають у полоні. Блогер займав активну проукраїнську позицію, підтримував проукраїнські мітинги, записував відео, роздавав гуманітарну допомогу. Він викрадений. І засуджений до 12 років позбавлення волі.
Щодо свободи слова, то велике досягнення сьогодні уже те, що українська журналістика продовжує створювати якісний та незалежний контент в умовах повномасштабної війни та агресивної російської пропаганди. У Всесвітньому індексі свободи слова у 2024 році з 180 країн світу Україна посідає 61 місце. Порівняно з минулим роком – вона піднялася на 18 позицій.
“Репортери без кордонів" відзначили покращення показника безпеки – зменшення числа загиблих журналістів, і політичного показника для України. Правозахисники також заявили, що український медіаландшафт є різноманітним, але частково залишається під контролем олігархів, які володіють більшістю національних телеканалів.
Держава також стала центральним медіаактором після російського вторгнення в лютому 2022 року. Медіасектор несе на собі основний тягар впливу російського вторгнення.
Виклики:
*відмову посадових осіб у наданні суспільно важливої інформації (51% опитаних)
*цензурування готових матеріалів або заборону оприлюднення певної інформації (22%)
*відмови в акредитації (17%).
Наш досвід – відмова оператору в акредитації, оскільки у нього нема журналістського посвідчення, хоча є 10 років досвіду роботи.
Українські журналісти оцінюють стан свободи слова у країні у 2023 році у 6,4 балів за 10 бальною шкалою. Про це йдеться у соціологічному дослідженні, яке провів Фонд “Демократичні ініціативи" та Центр прав людини ZMINA у 2023 році
Журналісти, які визнавали наявність цензури, найчастіше заявляли, що вона здійснюється з боку різних органів державної чи місцевої влади, а також власників медіа. На третьому місці – самоцензура журналістів.
Серед причин, що змушують журналістів до самоцензури: страх помилитися чи складнощі в перевірці інформації та власні переконання (по 45%) і страх залишитися без роботи (44%).
Крім того, 62% опитаних журналістів однією із форм цензури вважають єдиний телемарафон, створений на початку повномасштабного вторгнення і який складається з 6 телеканалів. Держдепаратмент США назвав телемарафон у останньому звіті одним з порушень прав людини.
Наприклад, національний телемарафон – ротаційна платформа каналів, які дотримуються урядової лінії повідомлень про війну – забезпечив безпрецедентний рівень контролю над телевізійними новинами у прайм-тайм. Більше того, деякі ЗМІ повідомили про відсторонення від вигідних контрактів на мовлення і тиск з боку Офісу президента
Дійсно, самі журналісти розуміють, що єдиний марафон повинен модифікувати та потрібно покращити якість контенту. На початку війни це була необхідність, але зараз це виглядає як одна з форм цензури. До того ж серед глядачів довіра до Телемарафону постійно падає.
Найбільшими загрозами свободі слова та роботі журналістів медійники вважають фізичні загрози чи загрозу життю, пов’язані із роботою в зоні бойових дій (67%), зменшення фінансування ЗМІ (55%), цензуру з боку влади (47%) та низький рівень кваліфікації журналістів (45%).
В Україні досі є випадки нападів на журналістів та всім відомий скандал – зі стеження за журналістами. Однак реакція української журналістської спільнота завжди миттєва і солідарна. І це є стримуючим фактором для влади.
Тож, попри всі виклики, журналісти продовжують висвітлювати правду. Перед ними стоїть дуже складне завдання – по-перше, вижити. Потім – зберегти професіоналізм в умовах безпрецедентного тиску та інформаційної війни і, по-третє, зберегти їх здоров’я, адже це щоденна робота з людським болем. Але це наш вибір – боротися на інформаційному фронті, бути чесними і сильними, хоча, як відомо, броні проти болю не існує.
Дякую за увагу. Слава Україні!
Ольга Волинська
