Українська система звільнення засуджених за станом здоров’я — це лабіринт з безкінечними пастками. Це ілюструють також кейси з практики юристів та адвокатів Правозахисної Групи “СІЧ” і ще раз доводять, як формальність і правовий нігілізм перетворюють право на виживання на боротьбу за нього.
Віктор, 29-річний засуджений, мав усі підстави для звільнення за станом здоров’я. Районний суд у Дніпрі призначив стаціонарне обстеження, а після його проходження Дніпровська виправна колонія (№ 89), де він відбував покарання, просто перевела його в іншу установу. Реакція суду — повернення клопотання адвокатки Правозахисної Групи “СІЧ” Марини Кіптілої. Чому? Бо людина “вибула”. Це – не передбачено жодною нормою КПК, але для суду стало зручним приводом закрити справу.
На щастя, апеляція скасувала це рішення й повернула справу на новий розгляд. Але час іде, а люди залишаються в колоніях — іноді тяжкохворі, іноді нерухомі, іноді без лікування.
“В цьому випадку суд повернув клопотання виключно через зміну місця відбування покарання, але жодна стаття закону не передбачає, що це є підставою для припинення розгляду. Такі дії порушують право засудженого на справедливий суд і створюють прецедент, коли переміщення особи між колоніями може використовуватись для затягування або навіть уникнення розгляду справи про звільнення за станом здоров’я,” – пояснює Марина Кіптіла.
Ми вже неодноразово писали про недієвість системи лікарсько-консультативної комісії, про нестерпні умови етапувань, про те, як лікування в колоніях часто зводиться до знеболення, яке не допомагає. І про те, як навіть коли адвокати роблять все правильно — держава все одно робить усе, аби людина залишилась за ґратами.
У 2019–2020 роках 17 засуджених померли під час розгляду їхніх справ лікарсько-консультативними комісіями, ще 59 — під час судових розглядів. У 2024 році, за офіційними даними, суди звільнили лише 74 особи за станом здоров’я, тоді як 17 отримали відмову.
Історія Олександра — ще одне свідчення того, як тюремна медицина, судова система та бюрократія можуть перетворити хворобу на тортури. Попри те, що діагноз “туберкульоз кісток" був поставлений чоловіку ще в СІЗО, лікування в колонії не покращувало стан хлопця, а спроби звільнити його через критичний стан затягувалися місяцями. Справу зрушило лише втручання правозахисників і подання від уповноваженого з прав людини. Понад 40 діб — саме стільки знадобилося суду, щоб просто призначити засідання, хоча закон дає на це 10 днів.
“Звільнення засуджених за станом здоров’я має розглядатись як гуманна правова процедура, що передбачає не лише оцінку фізичного стану особи, а й здатність держави забезпечити їй належне лікування. Реалізація цього підходу можлива лише за умови імплементації міжнародних стандартів, зокрема практики Європейського суду з прав людини, яку суди повинні враховувати під час ухвалення рішень у справах про звільнення від покарання через хворобу”, – додає адвокатка Марина Кіптіла.
Ми не вперше наголошуємо: система звільнення засуджених за станом здоров’я — це замкнене коло з етапуванням, відсутністю лікарів, формальними відмовами судів і повною байдужістю до того, чи взагалі людина виживе. Медичний висновок — ще не вирок на волю. Суд має враховувати поведінку, характеристики, “тяжкість" статті. Але справжній критерій тут один — чи готова система гарантувати людині базову гідність і лікування. Поки що — ні.
________________________
Правова допомога надається в рамках проекту EPLN.