Цю розповідь можна назвати історією кохання та великої сили духу. В ній дійсно поєдналась чітко організована пошукова робота рідних, нестандартні правозахисні рішення та щасливий випадок. Мабуть, завдяки цьому військовополонений Роман, якого утримували в далекому Грозному, був звільнений і повернувся в Україну до коханої Марічки, яка, з часу зникнення захисника, разом з його сестрами зробили все можливе заради звільнення чоловіка. Що пережив Роман в російському полоні та як діяли рідні, піде мова в нашій статті.
Роман – 35-річний доброволець з Львівщини. На другий день повномасштабного вторгнення росії чоловік мобілізувався і з червня 2022 року служив в окремому батальйоні штурмової бригади, як навідник кулеметного взводу роти вогневої підтримки.
4 березня 2023 року, під час масштабного штурму під Білогорівкою на Луганщині, Роман з побратимами заходили на підсилення:
«Вороги були критично близько – усього кілька метрів між нами. Коли я перезаряджав зброю, один з них вистрілив в мене, але як я зрозумів, що ще живий, випустив в окупанта останні патрони. Більше ми нічого не могли зробити: росіян було дуже багато і вони стояли кругом. В той день восьмеро з наших хлопців загинули, залишились лише я і побратим. Разом з ним і потрапили в полон».
Роман каже, що тоді їх забрали російські військові у типовій формі з вагнеровськими шевронами та повезли до Лисичанську. Там лишили в підвалі з іншими українцями. Били, знущались, допитували:
«Їм пофіг було, що ми поранені. У мене було все в крові, але то їх не цікавило. У одного з полонених взагалі шматок ноги був вирваний, і все одно його били. Очі і руки всім зав’язали”.
Додає, що одразу допитувала якась розвідка, потім донецька комендатура: робили фотографії в різних ракурсах, брали ДНК. Коли на другий допит заводили, на столі катів вже лежала папка «Дєло» з фотографією Романа.
“Били багато. Один завжди з автоматом сидів, потім приніс 50-сантиметрову палицю, схожу на біту і нею продовжив: по шиї, по ногах. Я не казав ніяких прізвищ, позиції не здавав”, – розповідає Роман.
Каже, що за цю добу рази три-чотири їх допитували. Потім погрузили в «КРАЗ» чи «МАЗ» і кудись повезли.
“Там не було ні питної води, ні туалету, ні харчування. У кожного мішки на голові і скотчем все замотано. Якось спробував той скотч трохи розтягнути, бо кисті рук дуже терпли та пухли, але як тільки вони побачили, що послаблено, одразу скотчем ще обмотували. Ці дві або три доби били і допитували постійно, два рази на розстріл водили Знущались, казали, що ми п*дори, бо пішли проти них воювати. Кричали весь час, що всі українці кончені та п*дараси, через те, що хочемо в Європу. Там мені ще хотіли татуювання зрізати. Воно не патріотичне, але все одно їм щось не сподобалось. Але як почали роздягати, побачили мій 20-грамовий золотий ланцюг і забули про тату – це мене врятувало”.
Роман згадує, що тоді у одного з полонених українців окупанти знайшли документи від «десятки Едельвейсів» (ред. 10-та гірсько-штурмова бригада «Едельвейс») і вирішили всіх затриманих чеченцям продати або віддати. Перед погрузкою хлопців знов поставили до стіни та імітували розстріл, казали: «Все одно вас там порвуть на шматки».
“Як тільки нас передали чеченцям, всіх завели в підвал, зняли пов'язки з очей, стяжки з рук. Спитали, у кого є які поранення і надали медичну допомогу. Це була вже шоста-сьома доба полону. Хлопцям, у яких одяг був зовсім порваний, видали інший, дали пити, їсти”, – додає захисник.
Каже, чеченці не били, але постійно психологічно давили: «За що ви пішли воювати?», «Навіщо воно вам, краще б в тюрму сідали». Казали, начебто вже все вирішено: “Хоч так хоч так буде росія”. Але переважно говорили чеченською, тож нічого не зрозуміло. Потім знов усім очі та руки зав’язали і погрузили в автівку:
“Їхали довго і важко, бо стоячи, годин 12. В машині така камера була, наче клітинка маленька – там тільки одна людина могла стояти. Тоді заборонили говорити між собою, тож я навіть не знаю, скільки наших в тій автівці було.”
Як доїхали, всіх завели у підвал, де вже було двадцятеро полонених українців, які й розповіли, що це Грозний. Там вже всім познімали стяжки з рук, очі розв’язали, погодували. Кому лікаря треба – відвезли в лікарню, перевірили рани, чи не гнояться.
“В камері були двоповерхові стелажі, усе в гратах. Казали, що то був перший полк поліції при МВД Чеченської республіки. З їжі видавали кожному на день пів буханки хліба. Раз на тиждень – чотири «мівіни», пачку пюре, 5 пакетиків чаю і 100 грамів цукру. Крім цього приносили гарячий суп, теж раз у тиждень. Воду самі набирали, коли ходили в туалет: там бочка з технічною водою стояла. Електрочайник в камері мали. Серед нас був військовий медик, тож він чеченцям казав, які медикаменти треба і вони купляли”, – розповідає Роман.
Весь цей час рідні захисника та його кохана Марічка майже нічого не знали про чоловіка. Останній раз жінка розмовляла з Романом в той день, коли він пропав:
“Роман тоді вже був обмежено-придатний і мав не йти на 0-позиції, але в його роті служили значно молодші хлопці і він пішов замість них. Та й побратимів, з якими служив з перших днів, не міг залишити. В той день зв’язок з Романом обірвався, а через 2 дні мені повідомили, що тоді на його позиції зайшли москалі. Один з побратимів плакав, казав, що він точно загинув. Це були найпекельніші дні, коли душею не можеш повірити в те, що кажуть. Але я вірила, що живий – кожен день писала коханому повідомлення, щоб він не здавався, що його шукають. Розуміла, що він не читав того, але сподівалась, що може хоч трохи Роману на душі ставало тепліше, що відчув”.
Через довгі 3 дні рідні дізнались, завдяки відео з інтернету, що чоловік живий і в полоні. Тоді Марічка з двома сестрами Романа – Іриною та Галиною вирішили робити все можливе: організували постійну пошукову роботу, ділили між собою обов'язки та постійно тримали зв'язок.
Жінка каже, що тоді вважали за потрібне постійно нагадувати всім організаціям про пошук Романа. Тож, сестра Галина через день телефонувала до НІБ та до Червоного Хреста. Марічка з іншою сестрою Іриною кожен день писали та розсилали електронні звернення: Ірина писала від імені матері, Марічка – від себе.
“Я собі завела зошит, в який записувала всі надіслані листи. Іноді за день налічувалось 25 адресатів: ми писали до всіх можливих інстанцій та служб, до депутатів. Як тільки отримували відповідь, знову надсилали нові листи. Ми не сиділи на місці, а готові були робити все що можна!”, – розповідає Марічка.
У кожної іноді “опускались руки”, але жінки постійно підтримували одна одну і не зупинялись: дзвонили, писали і намагались зробити все, що від них залежало.
“Якось мені подзвонили з однієї організації, куди я відправила повторний лист щодо пошуку Романа і надали “пораду": “Радійте, що він живий..Закінчиться війна, і потім його обміняють.." Коли я таке чула, відчувала глухий кут та дикий ком в грудях. Так не можна казати рідним полонених! Ні в якому випадку! Я на це відповідала: “Ви ж знаєте з ким ми воюємо, війна не закінчиться завтра, хіба можна просто сидіти й чекати закінчення війни? ”, – додає Марічка.
Спочатку рідні взагалі не знали, де Роман. А на Великдень прийшла несподівана звістка. Одного з полонених, який утримувався в Грозному, обміняли і він повідомив, що Роман у Чечні. Тоді жінка звернулась до юристки Правозахисної Групи “СІЧ” Юлії Полєхіної.
“Ми почали разом шукати якийсь зв'язок, аби вийти на Чечню і Юлія порадила звернутись до представників влади та допомогла скласти лист з проханням допомогти встановити зв'язок з Романом. Відповіді на тоі офіційні листи ми так і не отримали”, – розповідає Марічка та додає, що тоді вагалась, чи варто звертатись до ворога:
“У мене був найбільший страх, аби не нашкодити. Однак, коли дзвониш у всі органи, а тобі приходять схожі відповіді що місцезназнаходження Романа не встановлене, втрачаєш надію. Були такі моменти коли відчували повну безвихідь. Але розуміли, що йому набагато гірше, ніж нам і ми не маємо права давати собі слабинку”.
Марічка каже, що кожного дня усі рідні разом молились та просили Бога, не тільки про повернення Романа, а й просили підказати, що їм робити, просили послати людей, які допоможуть у звільнені захисника. Додає, що молитва для неї – найсильніша зброя у хвилини розпачу і болю, бо дає силу і поміч.
“Одного дня в соцмережах я знайшла особисту сторінку одного з представників влади, яким ми надіслали офіційні листи. Знов вагалась, перепитувала у Юлії чи варто йому писати. Врешті написала, що шукаю свого коханого, який знаходиться у Грозному. В той же день повідомлення було переглянуто, а через два дні я отримала відповідь: “С ним всё хорошо”, – розповідає жінка.
Говорить, що таку фразу може написати будь-яка людина і це може означати лише: “Відстань.” Тоді Марічка попросила його про допомогу: про можливість поговорити з Романом або хоч якусь інформацію про нього дізнатись. Минуло ще 2 дні і пізно ввечері жінка отримала нове повідомлення з посиланням:
“Я одразу зателефонувала сестрі, бо не знала що робити, боялась провокації. Врешті перейшла за посиланням і побачила повідомлення: “У него всё нормально, работаем над обменом" і надіслав фотографію, на якій він стоїть із Романом”.
Каже, тоді була в шоці і не могла слова сказати. Набрала сестру і голосно ридаючи, повторювала ім'я Романа:
“В той момент я вперше побачила його фотокартку після зникнення. Він стояв весь зарослий, з бородою, але цілий, живий і здоровий! Це було за місяць до звільнення. Ми прожили ці складні 100 днів невідомості. Тяжко зараз це згадувати.”
Роман до останнього не знав, що його можуть звільнити. Коли один з чеченців з ним фотографувався і казав, що Романа шукають, він навіть не наважився спитати: “Хто шукає?” Більше захисник його не бачив. Але приблизно через місяць після того в камеру зайшли інші чеченці, питали прізвища.
“Десь опівночі видали футболки, чеченську камуфляжну форму та кеди. Сказали, щоб ми з кількома хлопцями о третій годині були одягнені. Куди везуть – ніхто не знав, про обмін взагалі ні слова. З Грозного до Ростова нас супроводжував чеченець, а там передав росіянам. Далі літаком до Бєлгороду, де в автобусі сиділи десь 4-5 годин. Поки чекали, вперше сказали, що їдемо на обмін. І начебто, якщо наші захочуть, то віддадуть нас. На лінії розмежування нас поміняли. Але ми повірили, що то обмін, лише коли побачили військового з нашим прапорцем на формі”, – розповідає Роман.
Юристка-правозахисниця Юлія Полєхіна додає, що дійсно, рідним важливо бути цілеспрямованими та діяти:
“Коли стало зрозуміло, що захисник у чеченців, ми з Марічкою знайшли контакти представника влади і склали лист до нього. Вона ще кілька днів вирішувала – чи варто його відправляти – чесно казала, що їй лячно. І це зрозуміло, бо дійсно важливо дотримуватись безпеки і зважувати всі можливі ризики, аби не нашкодити рідному в полоні. Але саме ця історія ще раз доводить, що рідним потрібно діяти. Десь це має зіграти”.
Юристка додає, що ця історія – оптимістичний приклад ефективної роботи:
“Я щаслива, що Романа врешті обміняли і він повернувся додому. В цьому величезна заслуга Марічки і рідних, бо завжди під час пошуку ініціатором подання запитів, звернень та інших пошукових дій є близькі люди полоненого. Правозахисники, в більшості випадків, надають юридичну допомогу – вірно складають запити та листи, пояснюють куди варто звернутись та радять, як діяти в різних випадках. Звісно, це спільна праця, але завжди перші кроки мають робити рідні”.
Нині у всіх багато роботи попереду. Роман відновлюється, бо після полону має суттєві проблеми зі здоровʼям. Марічка – допомагає українцям, чиї рідні досі залишаються у чеченському полоні та адмініструє групу підтримки. Каже, ці важкі дні пошуку складно згадувати, але родичам важливо триматись, шукати, вірити і не опускати руки:
“Я з Вінницьким координаційним штабом постійно підтримувала зв'язок. Мене вже всі там знали, навіть голос впізнавали. “Для Вас сьогодні, нажаль, немає гарних новин”, – говорили після кожного обміну, та щоразу заспокоювали, підтримували, давали поради. Я вибачалась за постійні дзвінки, пояснювала, що не можу інакше. І все ж таки настав той день, коли нам подзвонили зі штабу й повідомили таку бажану звістку: “Ваш рідний щойно вийшов з автобусу, він вже вдома.ʼʼ Стільки чудес відбулося тоді – під час пошуку і під час звільнення – зараз це важко це осягнути. Головне, не втрачати віру!”
Публікація створена у рамках проєкту “Справедливість для жертв російської війни в Україні”.