Світлана з чоловіком Владиславом разом мешкали у Кіровоградській області і виховували 14-річного сина. Світлана – вчителька початкових класів, її чоловік – майстер на меблевій фабриці. Подружжя мріяло про спокійне майбутнє, подорожі, гарну освіту для дитини. Але війна перекреслила їхні плани.
Після початку повномасштабного вторгнення Владислав вступив до місцевого підрозділу тероборони. У вересні 2023 року його мобілізували. Одразу він служив на Харківщині, згодом — у підрозділі протиповітряної оборони. Виконував обов’язки кулеметника: спочатку підрозділ діяв у Кіровоградській області, пізніше — у Полтавській.
«24 липня 2024 року ми із сином їздили до нього – це була річниця нашого весілля. Ми гуляли, обіймалися, говорили про майбутнє. А потім прийшов час прощатися. На душі було неспокійно. Йокало всередині, ніби я знала – щось трапиться», – згадує Світлана.
31 липня Владислав мав вирушити на Донеччину. Та перед відправленням його відпустили у коротку відпустку – побути з родиною. А потім почалися постійні бойові виходи. Але навіть із окопів військовий намагався тримати зв’язок із дружиною.
«Тут нескінченні вибухи, снаряди, дрони, обстріли, – писав чоловік. – Я був готовий до всього, але не очікував, що буде настільки страшно. Ми боремося за кожен метр української землі».
27 серпня о 13:20 Світлана отримала останнє повідомлення від рідної людини:
«Я тоді писала, що ми із сином його дуже любимо. А він відповів, що сумує. І все. Це були останні дві сині галочки — ознака прочитаного повідомлення. Більше зв’язку не було».
Працівники військової частини намагалися заспокоїти жінку: можливо, проблеми зі зв’язком, можливо, чоловік просто на позиції. Але Світлана відчувала: щось сталося. Через кілька днів вона зателефонувала командирові — і почула слова, від яких защеміло в грудях:
«Пробачте, він зник безвісти. Це війна. Так буває. Нічого не вдієш».
Пошук серед мороку.
«Я не могла це прийняти і відчувала — мій чоловік живий. Почала діяти: писала запити, листи, телефонувала. Я зверталася до Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, Омбудсмена, міжнародних організацій. Я отримала брошуру з рекомендаціями в ТЦК, і по ній почала усюди звертатися. Кожен день – новий напрям пошуку», – розповідає жінка.
Перш за все Світлана вийшла на родини побратимів, із якими служив її чоловік. У подібних ситуаціях легше діяти разом — обмінюватися інформацією, підтримувати одне одного. Вона долучилася до ініціатив на підтримку зниклих безвісти, зареєструвала особистий кабінет у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими — туди вносила всі дані про чоловіка, які вдавалося зібрати. Постійно моніторила російські соцмережі та телеграм-канали:
«Я тоді передивлялась усі відео з українськими військовополоненими, шукала на них чоловіка. Хоча його там не було, я не здавалася, бо бачила його уві сні і відчувала — Владислав живий».
У жовтні вона натрапила на нечітке відео в одному з російських телеграм-каналів. Передала запис на експертизу через Офіс Омбудсмана Дмитра Лубінця, однак підтвердити чоловіка на відео не вдалося.
«Я пам’ятаю Новий 2025 рік… Моє єдине бажання було — щоб чоловік повернувся. І вже 2 січня сталося диво. Я прокинулася вночі, взяла телефон і раптом побачила його фото в одній із пошукових груп у Facebook. Я не могла повірити, але це був він! Вранці я надіслала фото слідчому і він допоміг провести портретну експертизу. Результат був позитивний», – згадує Світлана.
Це дало змогу офіційно підтвердити, що військовий перебуває в полоні, і змінити його статус із «безвісти зниклого» на «військовополоненого». Згодом Світлана дізналася, що чоловіка утримують у Чечні.
Правильний шлях і голос з полону.
Однак перед Світланою постала інша проблема – військова частина тривалий час не могла змінити статус військового. Саме тоді Світлані порадили звернутися до юристки Правозахисної Групи «СІЧ» Юлії Полєхіної, яка одразу підготувала лист до Міністерства оборони та надіслала всі необхідні відомості. Завдяки її допомозі військова частина офіційно змінила статус Владислава.
«У таких справах важливо не просто зібрати документи, а правильно їх подати — до відповідних компетентних органів. Часто люди мають усі необхідні довідки, але не знають, куди звертатися далі. Ми намагаємося дати їм не лише юридичну пораду, а й дієвий механізм», — пояснює Юлія Полєхіна.
Як змінити статус військового із «безвісти зниклий» на «військовополонений» – дивіться у детальній інфографіці за посиланням: https://cutt.ly/YrTo6zcL
Юристка також порадила Світлані скористатися чат-ботом «Хочу жити», створеним для пошуку зниклих безвісти та військовополонених, зокрема тих, кого утримують у Чечні. Спочатку відповіді не було. Але згодом Світлана отримала дзвінок і їй дали можливість навіть поговорити з чоловіком:
«Я чула його голос! Дві хвилини… Він стільки питав про сина. А потім встиг передати голосове повідомлення: “Чекайте, я повернуся. Люблю вас дуже сильно. Тримайтеся”. Це були найщасливіші дві хвилини мого життя».
Світлана вже отримала офіційну виписку з Національного інформаційного бюро, довідку з військової частини, а згодом – і листа від чоловіка, який передали звільнені побратими. З’ясувалося, що він перебуває в полоні з 28 серпня 2024 року.
Його, як і тисячі інших захисників, чекають удома.
«Ця публікація стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Уряду Канади.
Думки, висловлені в цій публікації, є думками авторів і не повинні приписуватися МКЗБ, її донорам або державам-учасницям».