Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тарас був серед тих, хто не вагався. Пішов захищати країну майже одразу. А коли після поранень сам потребував захисту, то почув у відповідь: «Ти симулянт!».
Чому такі історії непоодинокі? Чому поранені військові залишаються без допомоги, без грошей і без реальної можливості захистити свої права – розповідаємо в цій статті.
Шлях на фронт і поранення, яке змінило все.
Тарас – військовий з Одеси. До повномасштабної війни мав власну справу. Разом зі своєю бригадою виконував будівельні роботи на висоті. Після 24 лютого 2022 року зрозумів, що не може стояти осторонь. Вступив до територіальної оборони, а згодом продовжив служити у розвідувальному взводі ЗСУ. Понад півтора роки участі у складних бойових операціях на Херсонському напрямку: нищили ворога та його техніку.
«Я ніколи не шукав легких завдань на фронті. Разом із хлопцями й нашим командиром, який на жаль загинув, ми поверталися з пекла, й знову йшли туди. Навіть після першої травми, я прагнув діяти й майже одразу повернувся до своїх», – згадує ті часи військовий.
Влітку 2024 року Тараса направили до навчального центру для отримання фаху, необхідного для офіційного запису у військовому квитку. Наприкінці навчання, у червні 2024 року, під час повітряноі тривоги та евакуаціі з дислокаціі навчального центру, стався нещасний випадок. Наслідки були катастрофічні. Через травму у Тараса припинили працювати обидві руки нижче ліктів і він звернувся по допомогу до медичної частини.
«На мої прохання про обстеження і лікування в медичній частині я отримав лише приниження та звинувачення, що я вигадую причини, аби не повертатися до підрозділу», – каже Тарас.
Повернутися до частини чоловік фізично не міг. Він був з автомобілем і зброєю, але фізично не міг навіть утримати кермо в руках, про що повідомив командування. Тоді йому пообіцяли прислати людину, яка відвезе його назад до частини. Три дні чоловік очікував у навчальному центрі, в наметі, без допомоги і навіть без можливості нормально поїсти. А коли за ним приїхали, Тарас наполіг: спочатку лікарня.
«Я просив відвезти мене до лікарні у Львові, однак мені сказали, що мають наказ доставити мене в частину, а там і «полікують». Тоді я був змушений жорстко наполягати на своєму».
Після медичного обстеження лікарі дали невтішний висновок – руки не працюють, потрібне серйозне лікування. Всі належні медичні документи відправили до військової частини. 2 липня 2024 року Тараса направили на лікування до воєнного шпиталю в Одесі , там він провів майже півроку.
«Ти в СЗЧ».
У шпиталі Тарас дізнався, що для оформлення належних виплат після поранення потрібна довідка про обставини травми (форма 100). Але отримати її з частини було неможливо. Він писав рапорти, звертався до командира взводу, комбата, штабу, однак відповіддю були лише формальні відписки.
«Я вирішив, якщо не отримаю необхідні документи, буду судитися. Коли отримав першу травму мені ніхто нічого не оформлював. Я не наполягав, бо не до того було, поспішав в свій підрозділ. А тепер я втратив здоров’я і мене викинули як непотрібного. Як мені відновлюватися, за які кошти?»
Під час лікування у Тараса суттєво скоротилося грошове забезпечення. На його офіційні звернення до частини – жодних пояснень. Згодом виявилося – йому оформили СЗЧ (самовільне залишення частини). Для військових це означає позбавлення всіх належних виплат та соціальних гарантій.
«Я був у шоці. Я ж офіційно лежу в шпиталі! Звернувся до військової прокуратури і попросив дати мені довідку, що я в СЗЧ. Вони навіть розсміялися. А мені було до сліз не смішно».
Перевірка підтвердила: у базі Тарас дійсно значився як СЗЧ. Після виписки він виконав усі формальні вимоги: через ТЦК направив документи про лікування, списання, рапорт із проханням зняти його з обліку за станом здоров’я і видати форму 100. Відповіді не було і тоді він змушений був звернутися до суду:
«Мені була необхідна юридична допомога, але знайти правозахисника для військового – величезна проблема. Багато хто називає астрономічні суми і нічого не гарантує. Я випадково знайшов Правозахисну Групу “СІЧ” – і тут відреагували одразу».
Правова боротьба. Чому суд першої інстанції з самого початку став на бік військової частини.
Адвокатка Правозахисної Групи «СІЧ» Марина Кіптіла почала працювати зі справою: надсилати адвокатські запити, витребовувати документи, копії наказів та матеріали службового розслідування щодо обставин СЗЧ. Далі вона подала позов до суду про скасування незаконного наказу про СЗЧ. Попри наявність усіх медичних документів і підтверджень законності перебування Тараса на лікуванні, суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження. Аргументом був пропуск строку звернення до суду.
Адвокатка успішно оскаржила ухвалу про повернення позовної заяви до суду апеляційної інстанції. Врешті рішення скасували і справу повернули до суду першої інстанції для продовження розгляду.
«В апеляції нас підтримали. Судді визнали, що Тарас дійсно не знав і не міг знати про наявність наказів про призупинення його військової служби й виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини. Він тривалий час перебував на лікуванні, отримав свідоцтво про хворобу, відповідно до якого його визнано непридатним до військової служби, та надіслав його на адресу військової частини через ТЦК та СП. У такій ситуації Тарас мав повне право очікувати, що його рапорти розглянуть у законному порядку й нададуть відповідь» – пояснює Марина.
Після того як апеляційний суд скасував рішення про повернення позову, суд першої інстанції відкрив провадження у справі Тараса. Однак далі процес знову загальмував. Суд ухвалив зупинити розгляд справи до отримання доказів від військової частини. Але не встановив жодних строків, у які ці документи мають бути надані. Фактично це означає, що військова частина зобов’язана подати докази, але коли саме – не визначено. За словами Марини Кіптілої, така ситуація створює ризик навмисного затягування справи на невизначений термін. Саме тому 9 грудня 2025 року вона подала апеляційну скаргу на цю ухвалу.
Апеляційний суд відкрив провадження. Наразі справа перебуває на розгляді і боротьба Тараса за відновлення своїх прав триває.
«Ми послідовно доводимо, що Тарас не порушував законодавство, не залишав службу самовільно і наказ «Про результати службового розслідування» є незаконним. Це довгий шлях, але закон на нашій стороні», – зазначає адвокатка.
Очікування на справедливість.
Увесь цей час Тарас залишається без грошей. Щоб мати змогу лікуватися й просто виживати, він був змушений взяти кредит у банку. Чоловік розраховував на виплати, гарантовані державою пораненим військовим, але не отримав жодної копійки. Попри встановлену інвалідність II групи, вже понад рік він не має жодних виплат.
«Я йшов на війну захисником батьківщини, а тепер, у своїй країні, я – боржник, СЗЧешник і людина без засобів існування», – із сумом говорить Тарас.
Сьогодні захисник доводить в судах, що не тікав, не порушував закон, не залишав службу самовільно. Він зізнається, що був готовий до найскладніших завдань на фронті, але не був готовий до такого ставлення після поранення, до принижень та звинувачень у симуляції:
«У мене немає слів, щоб описати, що я відчуваю. На війні людей ховають в окопах, а у цивільному житті військових ховають у судах і під дверима кабінетів. І саме жахливе, що я такий не один».
Історія Тараса на жаль не поодинока. Він каже, що знає інших хлопців-військових із пораненнями, ампутаціями, які опинилися в схожих ситуаціях. Такі сумні приклади ставлення до військових у цивільному житті дуже демотивують, в тому числі потенційних військовозобов’язаних. Чоловік ділиться, що не вірить у справедливість системи, проте має надію на небайдужість і активну позицію суспільства по відношенню до військових.
«Я хочу звернутися до звичайних людей. Ми воюємо не за фінансові інтереси. Ми захищаємо вас, ваші родини. Ми жертвуємо здоров’ям, своїми життями заради спільного майбутнього, щоб наші діти зростали у спокої. Підтримайте військових. Не чиніть перепон, коли ми намагаємося реалізувати свої права. Не бийте нам у спину. У цивільному житті нам дуже потрібна ваша людяність. На лінії вогню для нас немає чужих українців. Ми стоїмо за кожного. Дякую».
Проєкт Civil Society Promoting Resilience in Ukraine реалізується консорціумом на чолі з Danish Red Cross у партнерстві з Danish Refugee Council та Dignity та за підтримки Міністерства закордонних справ Данії.