Ганна Лашкевич 72-річна пенсіонерка. Живе з онуком в орендованій квартирі у місті Нововолинську. Але все її життя залишилось у селищі Піски, поблизу Донецького аеропорту. Саме там був її дім, родина, мрії. Все це зруйнували російські снаряди у 2014 році. Вони розірвали не тільки мирне небо, а й людські долі.
Ганна, як і тисячі постраждалих від війни українців, втратила житло. Нині намагається отримати компенсацію. Ця боротьба за право «бути вдома» триває вже майже 12 років.
Життя до «російського терору».
Ганна все життя пропрацювала у хімічній лабораторії. Разом із чоловіком виховала трьох дітей. Дбала про затишок у своєму будинку, який подарувала мати у 1998 році.
Та у січні 2014 року чоловік помер. Він не побачив жаху, що чекав на їхню домівку вже за кілька місяців.
«В травні 2014 року почалися бої за Донецький аеропорт. Було нестерпно страшно. 22 липня 2014 року я разом з сином і онуком виїхала з Пісків. Нас заспокоювали, що це максимум на місяць. А я вже дванадцятий рік без дому і фактично без нічого», – каже жінка.
У вересні 2014 року росіяни бомбили Донецький аеропорт. Піски перебували під нищівним обстрілом. Будинок Ганни повністю зруйнували. Такої напруги не витримало серце одного з синів. Жінка втратила рідну людину.
Переїзд, пошуки житла й паперова прірва.
З березня 2015 року Ганна офіційно зареєстрована як ВПО. Вісім років з рідними вона жила у Покровську. Весь час й досі житло винаймає за власні кошти. Через складні сімейні обставини сама виховує онука.
До вересня 2020 року жінка навіть не мала права на компенсацію. На території України не існувало відповідного порядку. Все змінилося, коли 2 вересня 2020 р. Кабінет Міністрів прийняв постанову №767 про виплати грошової компенсації постраждалим, чиє житло зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією рф.
Тривалий час Ганна намагалася хоча б офіційно зафіксувати, що її будинок в Пісках зруйнований. Це основна підстава, яка дає право на отримання компенсації. Врешті це вдалося і у серпні 2021 р. акт огляду зруйнованого будинку жінці видали. Решту потрібних документів вона збирала до січня 2022 р.
Через повномасштабне вторгнення у 2022 році Ганні довелося знову евакуюватися. Цього разу – до Нововолинська. А вирішення питання одержання компенсації затягнулося ще на два роки.
«Я не знаю скільки триватиме це пекло. По сьогоднішній день я ходжу від двері до двері чиновників. І нічого не можу добитися від державних установ. Навіть не можу потрапити в списки отримувачів компенсації», – скаржиться жінка.
Відмовити, не можна задовольнити.
У березні 2024 року Ганна звернулася по допомогу до юриста Правозахисної Групи “СІЧ” Іллі Шияна. В її інтересах правозахисник направив звернення до Очеретинської військової адміністрації.
«Ми подали відповідну заяву. Нам відмовили за вигаданою підставою. Справа в тому, що у Постанові Кабміну є вимога про перебування житла, в момент його руйнування на контрольованій українською стороною території (що і було насправді). Однак Військова адміністрація трактує це положення по-своєму. Немов зруйноване житло, на момент отримання компенсації, має перебувати на підконтрольній Україні території. І це абсурд, селище Піски вже з літа 2022 р. під окупацією», – пояснює правозахисник.
Юрист оскаржив цю відмову. Суд зобов’язав військову адміністрацію розглянути заяву. Але знову – офіційна відмова. Далі по колу – три судові інстанції. Там навіть не стали розглядати скаргу у зв’язку із неналежним виконанням судового рішення, у якому суд визнав вказану підставу відмови – протиправною.
«Вони просто сказали “зверніться із новим позовом до суду”. Так, звертатися можна безкінечно, але нам потрібен результат», – додає Ілля.
Правозахисник подав новий адміністративний позов, але цього разу – із вимогою включити Ганну у списки постраждалих осіб. Одночасно – звернулися і до Міністерства національної єдності за роз’ясненням порядку отримання компенсації. Вони перенаправили запит до Міністерства регіонального розвитку. Там пояснили, що компенсацію мало б виплачувати Мінреінтеграці, але їхні повноваження після ліквідації (у грудні 2024 р.) нікому не передавали. Таким чином, орган, який мав би виплачувати Ганні компенсацію, взагалі відсутній. Також по зазначеній програмі вже 3 роки не виділяються кошти, хоча вона офіційно чинна.
Повторення протиправних дій від державних установ. Перекидання відповідальності й фактична бездіяльність суду спонукали правозахисника звернутися до Європейського суду з прав людини.
Щоб захистити права Ганни вже на міжнародному рівні Ілля Шиян підготував скаргу на підставі порушень:
– Права на житло,
– Права на мирне володіння майном (в частині неможливості отримання компенсації за зруйноване житло),
– Права на справедливий суд (оскільки виконання судового рішення виявилося формальним та неефективним),
– Відсутності будь-якого дієвого засобу отримання компенсації за зруйноване житло.
Я хочу додому.
Наразі жінка очікує результатів та сподівається на міжнародний захист. Вона вдячна всім, хто допомагає долати труднощі за підтримку. Каже, що найбільше хоче миру, справедливості й мати власне житло.
«Я щодня молюся за рідних, за наших людей. І маю мрію, щоб мені повернули мій дім. Я нічого зайвого не прошу. Я просто хочу бути вдома», – тихо говорить пані Ганна.
Історія Ганни – це історія тисяч переселенців, у яких війна відібрала все. Але не віру і рішучість боротись за своє законне право. Держава зобов’язана не тільки захищати цілісність та кордони, але й берегти тих, хто постраждав від міжнародних злочинів та потребує захисту.
«Проблема не у складності випадку Ганни. Проблема – в системі, яка замість допомоги відштовхує. Замість визнання – заперечує. Ми боремося не тільки за Ганну, а й за кожного, хто роками не має свого житла. Ми не зупинимось», – підсумовує Ілля Шиян.