Щороку 30 серпня світ згадує тих, хто зник безвісти. Для України ця дата особлива. За даними Уповноваженого МВС Артура Добросердова, зараз на території нашої держави в активному розшуку перебувають понад 70 тисяч осіб. Втім, встановити їхню точну кількість, на жаль, неможливо.
Найбільше зникнень трапилось у регіонах, що перебували в епіцентрі бойових дій та на територіях, що були або залишаються під російською окупацією. Це Донеччина, Луганщина, Харківщина, Херсонщина, частина Запорізької області. Людей викрадали посеред вулиці, вивозили із власних будинків, деякі зникали на блокпостах чи у фільтраційних таборах. А далі – тиша й жодного сліду.
Для рідних це не просто відсутність інформації – це нескінченний біль. Вони щодня чекають дзвінка, щогодини – вдивляються у новини, щотижня – звертаються до правоохоронних та міжнародних органів. Правозахисна Група «СІЧ» також допомагає родинам зниклих безвісти з 2014 року. І якщо у 2014 – 2021 роках це були поодинокі історії, то після повномасштабного вторгнення кількість звернень стрімко зросла.
Дві історії українців, яких досі шукають рідні
«Мого чоловіка зв’язали прямо на подвір’ї. Я бачила, як російські військові натягнули йому шапку на очі, заклеїли скотчем і вивезли. Кричали, що на Донбас. І все – відтоді жодної вісточки. Мій Саша хворий, йому потрібні ліки. А росіяни просто забрали його, як річ», – розповідає Ганна Сидоренко, дружина викраденого Олександра, доля якого й досі невідома.
Адвокатка Правозахисної Групи «СІЧ» Марина Кіптіла допомагає жінці та направила повідомлення про насильницьке зникнення до Комітету ООН з прав людини. Майже через два роки після звернення отримала зворотній зв’язок. У листі вони цікавились, чи з’явилась за цей час нова інформація щодо розшукуваної особи.
«Ми просили встановити місце знаходження Олександра, стан його здоров’я, надати звіт про проведення відповідного розслідування. Вони мають співпрацювати з рф у цьому питанні. Проте, результату нема. Ми не бачимо, що реально робить Комітет ООН. У них немає електронного кабінету, як у Європейському суді, щоб відстежувати рух справи”, – пояснює Марина.
Час іде, і якщо людина жива, вона продовжує перебувати у жорстоких умовах та ймовірно зазнавати насильства з боку країни-агресора.
Марина Бойко, донька зниклого безвісти Олександра Гекова, розповідає: «Тато пішов по гриби і не повернувся. Він завжди любив ходити в ліс, взяв із собою речі, які завжди носив. Село було під окупацією, навкруги міни. Ми припускаємо, що він або підірвався, або натрапив на російських військових. Мама шукала його, але все марно. Зараз ми й досі нічого не знаємо».
Юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна, яка супроводжує цю справу, зазначає, що в таких випадках шансів виявити правду дуже мало.
«Реально дізнаватися, що сталося з нашими зниклими, ми зможемо, коли отримаємо зі сторони країни-агресора відомості щодо всіх осіб, які перебувають у полоні або в заручниках. А також, коли буде можливо практично реалізувати роботу пошукових груп у зонах, де велися бойові дії, у сірих зонах і на окупованих територіях. А поки для рідних, на жаль, тягнеться важке очікування», – пояснює Юлія.
Правозахисники поруч
Ми описали лише дві історії від наших заявників, однак таких випадків набагато більше. Помічник юриста Правозахисної Групи «СІЧ» Данил Малюженко, який приймає звернення від рідних безвісти зниклих та надає первинну інформацію по телефону, каже:
«До нас постійно звертаються родичі людей зниклих безвісти. Ми бачимо їх відчай і робимо все, аби бодай трохи допомогти у пошуках. Пишемо клопотання, запити в поліцію, звертаємось у Реєстр зниклих безвісти та до міжнародних установ».
Адвокатка Марина Кіптіла додає, що в разі зникнення близької людини одразу потрібно звернутися до Національної поліції, до Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, а також – до Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні. Проте, практика показує, що реальних результатів можна чекати роками.
Надія не згасає і боротьба триває.
Зниклі безвісти – це не цифри у зведеннях. Це долі конкретних людей і нескінченний біль їхніх родин. Кожна історія – як відкрита рана.
Правозахисники роблять все можливе, але без наполегливої системної роботи держави та міжнародного тиску на росію, шансів знайти й повернути цих людей додому дуже мало. І поки світ зволікає з рішеннями, українські сім’ї продовжують жити в невідомості: між надією і відчаєм.
У День зниклих безвісти варто пам’ятати: кожен із них – це чиясь мама чи тато, чоловік чи дружина, син чи донька. Вони мають повернутися додому.
Ця публікація стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) коштом Уряду Канади.
Думки, висловлені в цій публікації, є думками авторів і не повинні приписуватися МКЗБ, її донорам або державам-учасницям