Після повернення з російської неволі для цивільної людини починається нова боротьба – цього разу за визнання факту незаконного позбавлення свободи та відновлення своїх прав. Щоб отримати передбачені державою гарантії, нерідко доводиться самостійно підтверджувати обставини, які вже відомі або можуть бути встановлені державними органами.
Це мало би бути формальністю, але на практиці перетворюється на окрему юридичну боротьбу. Правозахисники говорять про непрозорі критерії, складні вимоги до доказів, формальний розгляд документів і рішення, які не завжди містять обґрунтування.
Йдеться не про поодинокі випадки. За словами Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, щонайменше 16 тисяч цивільних утримуються або вважаються зниклими безвісти внаслідок дій Росії. Водночас із 2022 року офіційно звільнили 892 цивільних. Скільки людей повернулися поза межами обмінів, повної публічної статистики немає.
У 2025 році 81% цивільних українців, які пережили незаконне позбавлення свободи внаслідок російської агресії, отримали відмову у визнанні відповідного статусу. Основна причина, неможливість довести проукраїнську діяльність.
Спочатку доведи, що ти був у неволі
У 2022 році Україна ухвалила закон № 2010-IX, який мав забезпечити соціальний і правовий захист людей, незаконно позбавлених особистої свободи через російську агресію, та членів їхніх сімей.
Закон передбачає низку гарантій. Серед них – соціальний захист, певні виплати, пенсійні права, а також зарахування періоду позбавлення свободи до страхового стажу.
Але доступ до значної частини цих гарантій починається з однієї процедури – держава має офіційно встановити факт позбавлення людини особистої свободи.
Для цього працює спеціальна Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Нині вона діє у сфері управління Міністерства розвитку громад та територій.
“Саме рішення Комісії фактично стає пропуском до системи державної підтримки, та проблема в тому, що довести факт неволі має сама постраждала людина”, – пояснює юристка Правозахисної Групи «СІЧ» Юлія Полєхіна, яка з 2015 року документує воєнні злочини рф та допомагає постраждалим.
Рішення Комісії часто ґрунтуються на формальному висновку про «відсутність у доданих документах підтверджуючих матеріалів» щодо обставин, передбачених Законом. Йдеться, зокрема, про підтвердження того, що людину позбавили свободи через її проукраїнську, професійну, громадську чи правозахисну діяльність, або про те, що її незаконне утримання використовувалося як засіб тиску на Україну чи інших осіб.
На нашу думку, такий підхід свідчить про неправильне та надмірно вузьке тлумачення Комісією положень Закону.
Для людини, яка щойно вийшла з полону, така вимога може бути майже непосильною.
«Фактично Комісія вимагає від людини окремих «підтверджуючих документів», хоча закон не встановлює такого обов'язкового документа. Якщо обставини незаконного позбавлення свободи можна підтвердити сукупністю інших доказів, їх не можна відкидати лише через відсутність одного конкретного документа. Закон не вимагає наявності єдиного визначального доказу – важливо оцінювати всі надані матеріали», – додає юристка.
За її словами, особливо складно доводити обставини цивільного полону, адже людина часто не має на руках документів із місця незаконного утримання. Більшість доказів залишається у російської сторони або має бути відновлена через свідчення, листування, матеріали кримінальних проваджень та інші джерела.
Коли закон є, а гарантії не працюють
Формально держава створила механізм захисту. Проте практика, з якою працюють правозахисники, демонструє розрив між нормами закону та їх реалізацією.
Серед проблем – високий відсоток відмов у заявах цивільних, формальний підхід до оцінки доказів, недостатнє обґрунтування рішень і відсутність сталої та передбачуваної практики.
Це означає, що дві людини з подібними обставинами можуть опинитися у принципово різних ситуаціях залежно від того, як Комісія оцінить їхні документи.
«На практиці ми бачимо ситуації, коли суд визнає рішення Комісії незаконним і зобов’язує її повторно розглянути справу. Але навіть після цього людина не завжди отримує гарантований результат. Виникає питання не лише до первинного рішення, а й до того, наскільки ефективно взагалі працює механізм його оскарження», – говорить Юлія Полєхіна.
Правозахисники також фіксують випадки, коли судові рішення не виконуються належним чином. Окремою проблемою залишається правова невизначеність щодо статусу самої Комісії та меж її повноважень.
У підсумку людина може опинитися в замкненому колі: держава каже, що для отримання допомоги потрібен офіційно встановлений факт полону, а орган, який має цей факт встановити, вимагає доказів, отримати які після звільнення часто надзвичайно складно.
Нові правила є, але вони теж не розв’язали проблему
Держава вже робила спроби спростити доступ цивільних до допомоги. У грудні 2025 року Кабінет Міністрів ухвалив постанову № 1775, яка запровадила першочергові заходи підтримки цивільних, постраждалих через позбавлення особистої свободи внаслідок російської агресії. Зокрема, йдеться про одноразову допомогу в розмірі 50 тисяч гривень.
Важлива зміна полягає в тому, що для отримання цієї допомоги не потрібно проходити стандартну процедуру встановлення факту через Комісію.
Однак замість цього передбачено інший документ – довідку Об’єднаного центру при СБУ.
І тут виникає новий бюрократичний бар’єр. Тривалий час процедура отримання такої довідки залишалася недостатньо врегульованою: не були чітко визначені строки, форма документа та інші практичні деталі. Форму заяви затвердили лише 11 березня 2026 року.
За наданою правозахисниками інформацією, на сьогодні за цією процедурою ніхто не отримав відповідну допомогу. Тож спроба створити швидший шлях до підтримки поки не гарантує людині результату.
Чому це вже не питання окремих чиновників
Правозахисники наголошують: проблема не зводиться до помилок окремих членів Комісії чи окремих невдалих рішень.
За роки повномасштабної війни сформувалася система, яка не відповідає масштабу проблеми. Її слабкі місця видно одразу на кількох рівнях – від законодавчих колізій і надмірних доказових вимог до процедурних проблем та недостатньої прозорості ухвалення рішень.
Комісія також неодноразово змінювала інституційну підпорядкованість. Спочатку вона діяла при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, а з 2025 року перейшла до сфери відповідальності Міністерства розвитку громад та територій.
Паралельно держава та правозахисні організації створюють інструкції, алгоритми та інформаційні матеріали для постраждалих. Але сам факт появи великої кількості таких роз'яснень також показує проблему: процедура залишається настільки складною, що людині часто потрібна окрема допомога, аби зрозуміти, як скористатися своїми правами.
«Постраждала людина не повинна доводити свою історію так, ніби вона сама є стороною, яка має відновити всі докази злочину. Держава повинна вибудувати процедуру так, щоб сумніви та відсутність документів, які фізично неможливо отримати у російської сторони, не ставали підставою для позбавлення людини гарантованої допомоги», – наголошує Юлія Полєхіна.
Що пропонують змінити правозахисники
Українські правозахисні організації вже не перший рік досліджують роботу системи. Серед запропонованих змін – оновлення закону № 2010-IX, розширення кола людей, які можуть отримати відповідний статус, спрощення вимог до доказів, запровадження більш справедливих і недискримінаційних процедур, а також підвищення прозорості роботи Комісії.
Йдеться і про необхідність чіткіше визначити порядок ухвалення та оскарження її рішень, забезпечити належне обґрунтування відмов та посилити підзвітність органу.
Правозахисна Група «СІЧ» долучилася до адвокаційної роботи, яка має на меті змінити законодавство та практику встановлення факту незаконного позбавлення свободи цивільних. Нині проводиться аналіз – як саме працює механізм: від законодавчих норм до реальних рішень Комісії та судів. На основі цього аналізу формується доказова база для змін і просуваються рекомендації спільно з іншими правозахисними організаціями та об’єднаннями звільнених цивільних.
Це важливо не лише для тих, хто вже повернувся з російської неволі. Від того, наскільки Україна зможе належно фіксувати факти незаконного позбавлення свободи, визнавати постраждалих і забезпечувати їм права, залежить і майбутня система відшкодування шкоди. Належне документування воєнних злочинів рф, порушень Міжнародного права прав людини та визнання їхніх жертв є частиною ширшого процесу відновлення справедливості.
Людина, яка пережила незаконне ув’язнення, не повинна після звільнення доводити це. Завдання держави – не створювати новий бар’єр між людиною та її правами, а забезпечити механізм, який дозволить ці права реалізувати.
Матеріал підготовлений у межах проєкту «Імпульс», що реалізується Міжнародним фондом «Відродження» та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.