“Якщо будемо вам виплачувати грошову допомогу, на ЗСУ грошей не вистачить”-
Таку відповідь отримав військовий-ветеран з інвалідністю від комісії Міністерства оборони на свій позов про одноразову грошову допомогу.
Він виграє касаційний суд і відстоїть своє право. Але перед цим доведеться пройти шість років відмов, бюрократії та байдужості чиновників.
Початок служби: Афганістан
Ігор Козацький народився 6 жовтня 1965 року. Ще 18-річним його призвали до армії. Повістка прийшла на роботу й після підготовки, у серпні 1984-го Ігор опинився на службі в Афганістані.
“Ніхто нічого не пояснював. Нас взагалі не питали, ми були молоді й зелені. Привезли, дали зброю. Вже під обстрілами, ми зрозуміли, в яке пекло нас кинули”, – згадує ветеран.
Тоді, під час виконання бойового завдання, автівка його групи підірвалась на фугасі. Ігорю пощастило вижити, але він отримав осколкові поранення голови й контузію. За часи служби чоловік два рази потрапляв до воєнного шпиталю. Згодом, наслідки тих поранень призвели до втрати здоров’я чоловіка на все подальше життя. А приховані лікарями обставини травми – до боротьби за належну грошову допомогу для лікування.
“Мені просто видали вже заповнені документи, я не розбирався, що там. Всі, хто служив в Афгані, строго підписували документи «про нерозголошення». Вже коли повернулися додому, тільки тоді, з часом почали розповідати, де ми були й що там довелося пережити”.
Примусова участь радянських військовослужбовців у десятилітній війні в Афганістані замовчувалася комуністичною владою. А кількість вбитих та поранених – ретельно приховували.
“Згідно з діючими на той час вимогами СРСР, в медичних документах не дозволялось робити прямі посилання на поранення та контузії військовослужбовців, лише загальні формулювання. Тож, через роки, Ігор зіткнувся з тим, що мав доводити свої травми через архівні довідки та судово-медичні експертизи”, – пояснює юристка Правозахисної Групи “СІЧ” Ксенія Онищенко, яка веде справу ветерана.
Новий виклик: війна на Донбасі
Після багатьох років мирного життя, Ігор Козацький знову опинився на фронті. З 2015 по 2016 рік він захищав Україну на сході, брав участь у заходах АТО. Не дивлячись на проблеми зі здоров’ям, чоловік тоді добровільно вступив до складу ЗСУ. Каже, найскладніше було повідомити про це дружині. Жінка дуже за нього хвилювалася.
“У мене був бойовий досвід, я не міг вчинити інакше. У мене вже були доньки, син. Молодих хлопців було шкода, у них ще все попереду. І дуже не хотілося росіян запускати, ми бачили, що вони в Криму наробили”.
На підступах до Донецька, Ігор разом із побратимами потрапили під ворожий обстріл. Чоловік отримав нову контузію, що стало додатковим ударом для його здоров’я.
Боротьба за свої права.
Справжні випробування почалися після повернення з фронту. У 2017 році Ігор пройшов ВЛК. Зібрав необхідні документи про стан здоров’я й поранення, включаючи висновок судмедекспертизи. Звернувся у МСЕК, щоб отримати групу інвалідності. Але там йому відмовили.
“На мене подивились й сказали, що ви хочете?! По всіх критеріях для інвалідності ви не хворий. А те, що голова паморочиться й свідомість втрачаєте, то не суттєво та й вік вже не 18”
Ветеран був змушений оскаржувати це рішення й проходити додаткові обстеження. Врешті у 2019 році йому дали III групу.
У зв’язку з цим, Ігор мав право на одноразову грошову допомогу (ОГД). Але тут також йому відмовили. Він шукав допомоги в Дніпровській Обласній раді, де йому порадили звернутися до Правозахисної Групи “СІЧ”. Так чоловік потрапив до правозахисниці Ксенії Онищенко.
“Спочатку ми судились за грошову допомогу з інвалідності ІІІ групи. Але її так і не надали. Причиною було те, що комісія Міністерства оборони України вважала, що документи заявника не свідчили про обставини його поранення. Тобто, у них були сумніви, що в Афгані його поранило саме у зв’язку з участю у бойових діях”, – пояснює Ксенія.
У 2022 році, через погіршення здоров’я, Ігор Козацький отримав ІІ групу інвалідності. В черговий раз, але вже з новою групою, він пішов до комісії при Міноборони України із заявою про надання ОГД. Проте, йому знов відмовили з тих самих причин – відсутність довідки про обставини травми. Хоча, згідно з наданими ним документами (архівні довідки про поранення, про службу, медичні висновки, відмітки у військовому квитку про період служби) він мав повне право на грошову виплату у зв’язку з інвалідністю.
“Ми знову звернулися до суду із позовом. Суд визнав дії комісії при Міноборони протиправними й зобов’язав її повторно розглянути заяву про грошову допомогу. Виконавши рішення суду, вони знову відмовили Ігорю з тих самих причин. Так було три рази. Останню відмову ми оскаржили у Верховному Суді України й здобули перемогу. Головним було те, що суд зобов’язав комісію виплатити грошову компенсацію у зв’язку з II групою інвалідності”, – розповідає Ксенія.
Ігор каже, що йому й досі не віриться, що він переміг.
“Ви знаєте, з усіма цими нервами, жбурлянням по кабінетах, судами, я втратив більше здоров’я ніж на війні. У військкоматі відмовляли збирати довідки, хоча це їхній обов’язок. Казали у вічі, що вам надо – ви й збирайте. А комісія Міноборони взагалі почала соромити, мов на ЗСУ грошей не вистачає, а я тут допомогу вимагаю. Таке ставлення – це жахливо”, – ділиться чоловік.
Війна Ігоря Козацького за свої права тривала 6 років. На питання, де він брав сили, щоби не здаватися, військовий посміхається й каже про свою дружину:
“Це все завдяки їй. Вона моя зірочка й справжня бійчиня. Ходила зі мною по інстанціях. А коли я не міг – займалася паперами сама. Без неї я б все це не витримав. Махнув би рукою, та й все”.
Ігор наголошує: його історія — не лише про особисту боротьбу, а й про системні проблеми, з якими стикаються ветерани. Завдяки зусиллям таких правозахисників як Ксенія Онищенко, ветерани, що захищали країну, мають шанс на справедливість і гідне життя:
“Я бачу, що зараз ситуація потроху змінюється. До військових хлопців більше дослухаються. Добиватися важко, неприємно, але замовчувати ніколи не можна. Мій друг, який загинув у 2022-му у Маріуполі, казав, що треба боротися, інакше система нас зламає. Ми своє право отримали, тому, що в окопах прощалися із життям, замерзали, не доїдали. Чому ж тепер маємо принижуватися й щось випрошувати? Якщо людина заслужила, вона повинна отримати належне без перешкод”.
Автор: Валерія Копил