23 лютого 2022 року Дмитро з дружиною закінчили ремонт у новому медичному центрі його дружини та батька-лікаря у Маріуполі. 24 лютого планувалося урочисте відкриття.
До цього Дмитро двадцять років працював у Прокуратурі, готувався вийти на пенсію та допомагати дружині та батькові у сімейній справі.
Однак повномасштабна війна зламала усі плани.
12 березня у машину Дмитра потрапила ворожа міна повністю її знищила. Дивом ніхто не загинув. Чоловік почав шукати шляхи, як виїхати з міста.
ЛЮДИ ЕВАКУЮВАЛИСЯ ПІШКИ
“Не було ніяких зелених коридорів, багато людей просто йшли пішки. На той момент у місті вже не було ані світла, ані води, ані зв’язку, ані сповіщень про чергове бомбардуваня. Про те, що відбувається, ми дізнавалися у людей в чергах до магазинів”, – розповідає Дмитро.
16 березня вони з дружиною виїхали з Маріуполя на автівці друга. Близько місяця подружжя провело у селищі неподалік, все ще не втрачаючи надію повернутись до Маріуполя. Але ситуація лише погіршилася. На той момент усе майно Дмитра вже було знищено – нерухомість, машина.
ЗДАЛИ СВОЇ Ж
Подружжя планувало доїхати до Бердянська, де у них у ремонті вже кілька років стояла їхня старенька автівка, і нею дістатися на безпечну територію України.
18 квітня вони були у Бердянську, яке на той момент було вже окуповане. А вже за кілька днів серед білого дня у місцевому парку чоловіка та його дружину заарештували двоє озброєних чоловіків у масках.
“Поклали нас на землю, зв’язали руки, а потім повезли у пункт так званої “Народної міліції Бердянська”, – розповідає Дмитро.
У колишньому відділку поліції чоловік побачив багато знайомих облич. За 20 років роботи у прокуратурі Дмитро знав ледве не усіх правоохоронців в області, і часто перетинався з ними під час роботи.
“Все це були місцеві співробітники поліції. Я не знав, чого від мене хочуть. Я просто сидів і чекав, нічого не розуміючи”, – каже Дмитро.
У ПЕКЛІ БЕРДЯНСЬКОЇ КОЛОНІЇ
Аж раптом мене покликали у кабінет до начальника пункту. Дмитро одразу впізнав свого колишнього колегу. Спочатку вони сиділи розмовляли, як давні знайомі. А потім на Дмитра вдягнули наручники та повезли у 77-му Бердянську колонію. Дружину Дмитра протримали до вечора, а потім відвезли до тимчасового місця проживання в Бердянську, влаштували обшук в домі та забрали усі документи та матеріальні цінності.
“Мене помістили у камеру, де сидів ще один мій колишній колега, прокурор. Він був сильно побитий. Перші дні мене не чіпали. Потім приїхав поліцейський, якого його добре знав. Колись його спіймали на корупції, і щоб втекти від покарання, він погодився співпрацювати із окупантами. Він керував тортурами”, – розповів Дмитро.
“Нас катували електрострумом, били так, що я не хочу про це згадувати… Але там пекло, – додає чоловік. – Мені надягали мішок на голову, відводили до “катівні” і знущалися”.
Ми кожного вечора та ночі чули несамовиті крики. Одного разу крики раптом стихли і потім повз нас пронесли труп людини…
Катували так: спочатку питали, чому ти не перейшов на сторону “молодої республіки”, а потім їх цікавили виключно матеріальні цінності, якими можна заволодіти…
Я пробув у 77-й колонії 33 дні. Охороняли заручників дагестанці, а всі інші були місцеві та працівники ФСБ Росії. З одного крила тюрми сиділи азовці, а з іншого – ми, працівники правоохоронних органів.
24 травня, мене перевезли до Бердянського ізолятору. Там було ще гірше: у камері на 4 людини нас було 16 людей. Катування продовжилися.
“ІНТЕРВ’Ю”
Там Дмитро пробув ще 18 днів. Після цього йому сказали, що випустять, але за умови, що він дасть інтерв’ю на камеру про те, як “в Україні все погано”.
Мені сказали написати на листочку, що я буду казати. Я написав те, що було усім відомо і так, з відкритих даних. Про бардак, який був у органах раніше, ну, це відомі факти. Я просто розповів як розвивалися органи прокуратури за роки незалежності. Вони щось підправили там, написали “сценарій”, і я мав з цього сценарію на листочку давати “інтерв’ю”. Я можу сказати, що не сказав нічого такого, чого б не було в інтернеті, у відкритому доступі”, – каже Дмитро.
”На відео видно, що я зарослий, з бородою та у зимових чоботах, хоча на вулиці було літо. Увесь час ув’язнення я був в одному одязі та не мав доступу до гігієни. Інтерв’ю це важко назвати, адже у кадр не потрапили чоловік з п’ятнадцять, які стояли навколо мене та контролювали, що я казатиму. Деякі з них були озброєні”, – розповів Дмитро.
Після цього чоловіка відпустили.
ЗБИРАЙТЕ ДОКАЗИ
Юристка Правозахисної групи “СІЧ” Юлія Полєхіна зазначає, що затримання цивільних осіб є воєнним злочином.
“В основному окупанти затримують громадських активістів, волонтерів, ветеранів, колишніх працівників силових структур. Вони вважають ці категорії громадян небезпечними або такими, що можуть надати їм важливу інформацію. Втім головна мета таких затримань – залякування цивільного населення, придушення спротиву. На окупованих територіях затримують часто по доносах місцевих жителів. Таких людей, яких затримують, а потім відпускають, дуже багато”, – пояснила юристка.
Люди, які були звільнені не в рамках офіційних обмінів, які проводить Координаційний штаб, не мають статусу полонених. І це велика проблема, вважає Юлія Полєхіна.
Через це ми закликаємо родичів, у яких близькі знаходяться у полоні, не зволікати і одразу звертатися до правоохоронних органів, до Національного інформаційного бюро, до правозахисників та МКЧХ і писати заяви. Важливо, щоби були письмові відповіді на руках. Це допоможе у майбутньому, після звільнення родича або знайомого, довести випадок незаконного затримання. Також це прискорить процедуру отримання компенсації та покарання злочинців.
“Для того, щоби отримати компенсацію, потрібно мати статус заручника. А коли його нема, потрібно проводити розслідування, збирати докази того, що людина була заручником та проти неї застосовували тортури. Але якщо у людини нічого немає, то довести факт затримання важко”, – каже юристка.
“По справі Дмитра на сьогодні ми збираємо докази, щоби надати їх до суду для встановлення факту незаконного затримання, а потім і для Комісії при Міністерстві тимчасово окупованих територій. Тільки у такому разі він матиме право отримати компенсацію”, – пояснює Юлія Полєхіна.