Після початку повномасштабної війни тема пам’яті перестала бути лише символічною. Воно стало частиною запиту українського суспільства, яке змінюється назавжди. Наші міста зіткнулися з непростим, але важливим вибором. Як гідно вшанувати ветеранів і полеглих Захисників і Захисниць та водночас створити живу культуру пам’яті, яка підтримує родини і допомагає створювати нову українську ідентичність.
У серпні 2025 року було ухвалено Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Він вперше на рівні держави пояснює, що таке національна пам’ять і як із нею працювати.
Щоб зрозуміти, як це працює в містах та громадах Правозахисна Група «СІЧ» провела дослідження. Наші фахівці звернулись із запитами до 22 обласних центрів. Ми зібрали факти та розповідаємо, як різні громади по всій країні вшановують загиблих, підтримують родини та будують нову спільну пам’ять про війну за Незалежність України. А також, у чому проблеми здійснення політики вшанування пам’яті.
Міста, які змінюють простір і сенси.
Сьогодні українські міста активно шукають власний спосіб говорити про війну і тих, хто віддав своє життя за нашу свободу.
У Запоріжжі створено окремий Департамент з питань ветеранської політики, який реалізує програму «Ветеранська політика Запоріжжя» (2025-2027). Це означає, що пам’ять тут – не разова акція, а системна робота із чітким планом і бюджетом. Символом міста стало дев’ятиметрове металеве «Дерево пам’яті» із дзвіночками. Кожен із них уособлює голос полеглого.
В Одесі також зробили ставку на системну роботу. Тут діє Департамент у справах ветеранів і одразу кілька програм: «Ветеран Одеси» (2024 -2028) та «Я – одесит, патріот України». Пам’ять тут поєднується з освітою, культурою і підтримкою громади.
Тернопіль і Хмельницький зробили акцент на родинах загиблих і запровадили спеціалізовані програми «Родини Героїв». Особливістю Тернополя ще є церемонія «Дзвін пам’яті». Кожного місяця її проводить місцеве духовенство та громада. Окрім цього місто має окрему програму, для підтримки дітей Героїв.
У Львові діє програма підтримки ветеранів і родин загиблих. Також місто впорядковує військові поховання – після архітектурного конкурсу їх оформлятимуть за єдиним підходом на Личаківському кладовищі.
У Харкові ухвалили довгострокову програму увічнення пам’яті до 2030 року, а також створено «Віртуальний меморіал», де можна дізнатися історії загиблих.
У Сумах пам’ять про загиблих показують у міському просторі через білборди. А родини військових створили сенсорний термінал і символічні лавки, які нагадують про полонених і зниклих безвісти.
Дніпро розвиває ветеранську політику за програмою на 2026 – 2030 роки. Також місто створило «Книгу пам’яті» з аудіо, де можна почути історії загиблих Захисників і Захисниць.
Черкаси запустили комплексну програму підтримки захисників і їхніх родин, а також започаткували почесне звання «Захисник України – Герой Черкас» із фінансовою підтримкою сімей.
У Чернівцях діє програма підтримки Захисників і їхніх родин, а також планується всеукраїнський архітектурний конкурс для створення меморіалу. В Хмельницькому архівний відділ міста створює культурну пам’ять, формуюючи колекцію спогадів та фотоматеріалів.
У Києві розробляється Концепція меморіалізації до 2030 року. Столиця також активно впроваджує сучасні формати – від «Алей Героїв» до цифрових рішень, як-от нагадування про хвилину мовчання у додатку «Київ Цифровий».
Водночас у Чернігові лише у 2025 році почали системно працювати над меморіалізацією, створивши робочу групу. А в Херсоні та Ужгороді ця тема поки що розподілена між різними підрозділами і це ускладнює її розвиток.
Нова культура пам’яті: від каменю до живих історій.
Змінюється не лише підхід, а й сама форма пам’яті. Міста масово створюють Алеї Героїв – простори, де люди можуть зупинитися, покласти квіти, згадати, відчути. У Луцьку, наприклад, з’явився «Ліс Героїв», де разом із родинами висадили 430 дубів. У Києві – меморіальні алеї дерев.
У Вінниці, Черкасах, Миколаєві, Харкові та Рівному впроваджують єдині стандарти намогильних споруд. У Рівному навіть передбачена виплата 20 000 грн для родин, які встановлюють пам’ятники самостійно.
Місцеві ради виділяють кошти й практикують встановлення меморіальних дошок та стел. Водночас міста активно перейменовують вулиці на честь полеглих захисників. На приклад у Вінниці перейменували 77 вулиць, у Рівному – 57, у Кривому Розі – 45, у Херсоні – 38. Це поступово створює нову символічну мапу країни.
З’являються й нові, більш живі формати, які розповідають про життя, службу та подвиг загиблих Захисників та Захисниць України. Так у Кривому Розі створили аудіовізуальний «Куб пам’яті», у Житомирі – електронна книга пам’яті, у Києві та Запоріжжі – QR-коди на меморіалах.
Пам’ять стає ближчою зокрема через освіту: уроки мужності в школах та зустрічі із ветеранами, а також проєкти, які влаштовують неформальне спілкування між військовими та цивільними – «Бойова кава» чи «Слово як зброя».
Так новий формат вшанування пам’яті поступово входить в життя українців й закріплюється у культурі міст та селищ. Але без труднощів не обходиться. Це безумовно складний етап оскільки в Україні продовжується повномасштабна війна. Не всі міста мають ресурси чи системний підхід. Не скрізь родини захисників отримують достатню підтримку. Та, як показала практика нашого звернення, не всі громади навіть відповідають на запити про свою політику пам’яті та заходи її здійснення.
Хто формує політику пам’яті і що варто змінити.
Важливу роль у формуванні державної політики відіграє Український інститут національної пам’яті. Це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який координується Прем’єр-міністром України. Його завдання – формувати бачення національної пам’яті, координувати роботу органів влади, працювати з архівами, історією, освітою й допомагати суспільству осмислювати минуле.
Проте дослідження показує: сьогодні дуже багато залежить від спільної роботи громади та органів місцевого самоврядування. І саме тому Інститут має стати не лише координатором, а й активним драйвером змін.
Є кілька важливих кроків, які пропонують фахівці Правозахисної Групи «СІЧ»:
1) Створення національного стандарту меморіальної політики. Це допоможе уникнути ситуації, коли в одних містах є комплексні програми, а в інших – лише формальні заходи.
2) Об’єднання цифрової пам’яті. Сьогодні кожне місто створює власні портали, але вони не пов’язані між собою. Єдина система дозволить зберегти історії, уникнути плутанини даних й зробити їх доступними для всіх.
3) Загальнонаціональна Хвилина мовчання має стати обов’язковою практикою. Як це зробили у Києві за допомогою push-оповіщень. Це простий, але дуже сильний спосіб показати єдність та співчуття тим, чиї рідні віддали життя за захист нашої країни.
Наша національна пам’ять – це не тільки про тих, кого забрала війна за Незалежність. Це – про наше майбутнє, якою країною ми станемо далі. Україна вже змінює підхід до її шанування. Вона стає живою, людяною, ближчою. Але головне завдання – зробити її спільною. Без різниці між містами, без байдужості у суспільстві. Без прірви між світом цивільних і світом військових та з повагою до кожної історії.
Детальніше у повному дослідженні.
Матеріал підготовлений у межах Проєкту «Імпульс», що реалізовується Міжнародним фондом «Відродження» та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.