ПОДІЛИТИСЯ

Подорожі правозахисників Україною продовжуються. Цього разу, з метою дослідити дотримання прав людини в рамках проекту «Зміцнення захисту прав та свобод внутрішньо переміщених та постраждалих від конфлікту осіб на Сході України» за підтримки Європейського Союзу», ми відправились в Луганську область. Звіт по моніторингу за підтримки Представництва Норвезької ради у справах біженців в Україні трохи пізніше, а зараз про те, що у нього не увійде, але є дуже важливим для розуміння загальної ситуації, що склалася у прифронтових містах.

Для більшості інформація про звільнення населеного пункту від російських окупантів автоматично переводить його в категорію «наші» і «все добре» і, напевно, в історичній перспективі то є правда, але геть не зараз.

Історія
Місто Щастя Луганської області до війни було типовим містом-супутником в орбіті Луганська. Більшість мешканців – працівники Луганської ТЕЦ; дістатися до обласного центру машиною можна за 10 хвилин, тож доцільності розвивати місцеву інфраструктуру особливої не було. Лікарні, органи самоврядування, кінотеатри, магазини – все під боком, рукою простягнути…
Так було до 12 червня 2014 року, коли бойовики захопили училище профпідготовки працівників міліції, взяли місто під контроль і проголосили ЛНР. У її руках Щастя перебувало недовго, вже 14 червня після запеклих боїв місто звільнили, а командувача місцевих сепаратистів взяли в полон. Але далі звільнення територій не просунулось, Щастя залишилось відрізаним від свого адміністративного центру – Луганська, і життя пішло шкереберть. З 12 тисяч мешканців у місті залишилось близько п’яти, в основному, пенсіонери і жінки, частина молодих чоловіків перейшли на бік сепаратистів, місто виявилось відрізаним від інфраструктури і органів влади та самоврядування. Потім його підпорядкували Сєверодонецьку, а вибори до місцевої ради не проводились через небезпеку.
Зараз
Місто зустріло нас серпневою спекою, зачиненими магазинами, заклеєними вікнами та запилюженою дорогою. Місцеві з подивом проводжали номери АЕ на машині та насуплювали брови. Але були й такі, які говорили з нами охоче, щиро і багато. Місцеві активісти, зваживши на наше відверте нерозуміння ситуації, щедро ділилися інформацією, яка вражала, шокувала і залишила по собі липке відчуття безпорадності й безсилля.


В місті панує безвладдя і безправ’я. Кворуму міської ради нема з лютого, рішення не приймаються. Мешканцям припиняють виплату пенсій, не приймають документи на субсидію, не виплачують компенсацію за пошкоджене житло, не надають альтернативних помешкань, а черга до єдиного в місті державного нотаріуса розписана на півроку вперед. Через це люди пропускають строки оформлення документів; спеціалістів не вистачає, двері Щастинського бюро правової допомоги майже не зачиняються, а найближчий адвокат – за 100 кілометрів. До того ж регулярного транспортного сполучення з новим адмінцентром нема і навіть морг, як це не сумно, не працює… Хабарі, самоправство, здирництво та відсутність будь-якої надії на допомогу – ось реалії щастиньського сьогодення. Місто чекає на введення військово-цивільної адміністрації, але коли це відбудеться і чи станеться взагалі – невідомо… Щастинці не дуже й вірять, що комусь є до них діло.

Для мешканців Дніпра та інших великих міст така ситуація є дикою та незбагненною. До наших послуг – гарячі лінії місцевої влади, правозахисники, громадські організації, поліція і прокуратура, насамкінець – ЗМІ; є можливість впливу шляхом вуличних зібрань; омбудсмен, народні депутати, до яких можна звернутися… В Щасті – порожні вулиці, подекуди, заклеєні вікна і в’язка безнадія.

Як в такому середовищі виживають активні люди і принципові борці – невідомо. Але, на щастя для Щастя, вони тут є. ГО”Культурна фортеця” налаштована не здаватися без бою. Лекції, тренінги, кінопокази, концерти – безліч активностей для залучення всіх верств населення до активного суспільного життя. І паралельно – війна з проросійськими освітянами, корумпованими чиновниками та тотальною байдужістю. Всі невдачі – це зона росту і ніяк інакше, і «ми приречені лупати сю скалу». Скала поки що чинить активний спротив і розбиватися наміру не має.

Замість післямови.
Сєверодонецьк, об’єднаний центр військово-цивільного співробітництва:
– Супроводжуючого вам надати не можемо, у нас в штаті людей не вистачає. Можу тільки водія по мапі провести. Ви там бережіть себе, добре? Зона бойових дій все ж таки, та й місцеве населення, настрої… Я взагалі за примусову українізацію. Як в піонери приймали – поголовно. В держави має бути чітка програма щодо вкладення в голови дітей української державності. Тут інакше не вийде. Телебачення російське, влада не переобиралася з домайданівських часів. Звісно, ми робимо, що в наших силах. По школах працюємо, з місцевими активістами, міжнародні організації приїздять, заходи для молоді влаштовуємо. Допомагаємо… Але волонтерський рух занепав, з 2014-го всі виснажились; книги українські, обереги всілякі для дітлашні, символіка… А системної роботи нема, державної програми, яка все врахує… Отак і живемо. Ви там бережіть себе, добре?
Ми чесно себе берегли. Тепер думаєм, як зберегти вас.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут